— Агій! — покрикнув і Романюк.

— Я повернувся звідтіль, — просто сказав Панько. — Оце зараз. Ще й пальці, бачите, не гнуться. Тільки-тільки — звідтіль…

— Звідкіль? — спитав недавній католицький панотець.

— 3 того світу, — просто відповів Півторарацький.

— Чого ж ти повернувся? — спитав і Прудивус.

— Замкнено там.

— Що замкнено? — спитав Покиван.

— Ворота до раю, — відказав рудий.

— Як то замкнено? — здивувався гуцул. — Що це ти таке верзеш?!

— Святий Петро, бач, подався кудись на грішну землю та й заніс десь від райських воріт золотого ключа.

— Ти при своєму умі? Варнякаєш…

— При своєму, — сказав, підводячись, Панько. — До раю мене не пустили. От я й… той… повернувся додому. Надто вже їх там багато… Війна ж! А всі, кого вбили, до раю.

— Але тебе ж не вбили? — спитав Романюк.

— А від чого я вмер був? Од горілки ж! А всі, хто дуба дає від горілки, всі вони… Таж ось спитайте в пані Смерті! Чи не так, Одарочко? — і він обернувся до Чужої Молодиці. — Скажи їм, серденько! Чи не так?

— Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка, хутко відступила геть і сховалася в шинку, навіть двері за собою замкнула.

— Здурів-таки рудий, — посміхнувся Прудивус. — Таку приємну молодичку… і раптом називає Смертю!

— Вона ж таки — сама-самісінька…

— Піди, проспись! — порадив Покиван.

Втративши цікавість до воскреслого з мертвих Панька, що перепився аж до такої дурної нісенітниці, всі одвернулись од нього, дожидаючи, коли ж хоч трішки вгамується злива, аж помітили разом, як з'явився біля шинку, весь мокрий, куценький ченчик, патлатий отець Зосима.

Прудивус, закинувши на плече свою подорожню торбину, хотів уже рушати в путь — разом з Пришийкобиліхвостом і Йваном Покиваном, коли каптурник його зупинив.

Взявши лицедія за рукав, патлатий звільна мовив:

— Там…

— Піди ти під три чорти!

— Там владика…

— Що владика?

— Кличе.

— Кого?

— Тебе, мартоплясе.

— Куди?

— До господи. До архирейської. Мерщій. Та й вас, — додав монах, беручи за рукав мандрівного гуцула Романюка. — I вас! Кличе. Владика. Просить до себе. Нум!

Ось так Прудивус із товаришами, а з ними й Гнат Романюк, брьохаючи в темряві по калюжах, рушили під дощем на Соборний майдан, до господи єпіскопа.

25

А там…

О, там уже доварювався жаданий борщ, щирий козацький мудрий борщ.

Украй зголоднівши, всі принюхувались, чекаючи, коли ж доспіє.

Аж дощу за вікнами не чули!

Почули тільки, як рипнуло в сінях, а потім щось загрюкало і в двері куховарні, що на них, як і годилось тоді, був намальований бравий Козак Мамай.

— Кого це там чорти несуть? — гукнув до дверей Іваненко, алхімік.

— А несуть! — озвалась від порога мокра, як хлюща, Лукія.

— Тільки не чорти несуть, а чортиці, — додала, вступаючи до куховарні, Ярина Подолянка, від ливного дощу теж мокрісінька, і вносячи з дівчатами брудний лантух, в котрому кумедно борсалося щось живе й сердите.

— Знов когось піймали? — ледве стримуючи сміх, спитав архирей. — I що це у вас за звичай такий: кого не спіймаєте, цок у лобок та й у мішок?

— Ми ж таки — дівчата! — скрасніла Лукія.

— Та й що?

— Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати!

— Хіба що так, — погодився владика.

— Аякже! — у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перевязаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею.

Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки, все це справляло таке враження, начебто» Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна.

— Кохайлику, здоров! — вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: — Чого такий сумний? — мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. — Чого такий нудний? — повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук.