Хоч ні, ні, не про яблука!

Саме про яблука він і задумався, бо це ж був, як ми тепер сказали б, художній образ його майбутньої вченої розвідки… Боротьба життя і смерті здавна привертала його увагу, — лицедій був природженим філософом і богословом, роздуми позбавляли його сну, і не раз заставало його вранішнє сонце коло роботи, в міркуваннях про зухвале прагнення людини досягти рівності з богом, а чи й повної від нього незалежності.

Вчення церкви, туманне, плутане, зловісне — привертало його до себе, бо ж було в людини, обплетеної тенетами закону божого, одвічне прагнення від того закону звільнитися, і люди намагалися те зрозуміти, чого зрозуміти не можна, що вигадувалось вітцями церкви саме так, щоб ніхто в тій таємничості нічого осягнути не міг…

— Чого ж ти мовчиш? — визивно спитала в Прудивуса цокотуха.

— А що хіба?

— Спитав би в мене що-небудь.

— Що ж я в тебе спитаю!

— Спитав би, як мене звуть?

— Як же тебе звуть?

— Хима. Химочкою звуть. А тебе?

— Прудивус.

— Хресного ймення такого нема ж!

— Нема.

— А як же піп хрестив?

— Феопреній, — пожартував Прудивус, не маючи охоти називати своє справжнє ім'я. — Двадцять другого серпня пам'ять.

— Ти попович?

— Дяченко, — збрехав лицедій і, відповідаючи на якісь думки свої, спитав: — Невже ж спокусяться гетьманці таким кислятинням?

— У Єви ж яблуко було нітрохи не солодше.

— То ж була Єва!

— У нас і тут чимало Єв. Мамай спорядив на це боговгодне діло наймиліших дівчат і молодиць з усієї Долини. Сто гарненьких Єв, що з їхніх рук навіть полин запахне медом. А в кожної красуні — по сотні затруєних яблук. Скільки ж це буде вражених…

— Сердець? Чи шлунків?

— I сердець… по дорозі до шлунків.

— До серця, — сказав Прудивус переконано, — до серця найпевніша путь — через красу тілес!

— Отож! — мовила Химочка. — Я тобі вже сказала: до спокушання однокрилівців ми залучили дівчат і молодиць… прегарних, гожих і принадних.

— А ти ж?.. Ти сама?

— Я — тільки хитра та брава! — спалахнула рябенька Химочка. — їх сто — вродливих, а я — одна ж! — і, взявши з кислицями козубок та відро з моченими яблуками, таранкувата Хима поплентала далі, до сповнення свого воєнного обов'язку.

Потім спинилась. I сказала — чи Прудивусові, а чи старому Потребі:

— Перекажіть на той бік, за озеро, що однокрилівці сьогодні бойовище розпочнуть лише надвечір. Але… воювати не зможуть.

Та й пішла.

Лицедій, Тиміш Прудивус, задумливо дивився вслід. Почухував, де й досі ще свербіло від стусанів, що їх надавала йому рідна сестра цієї Химочки. I шепотів:

— Історія повторюється.

— Про що це ти? — не зрозумів старий козак.

— Знов — рука Єви. Знов і знов! Диявольська помана. Яблуко. Спокуса…

— I швидка Настя? — колишучи дитину, спитав старий.

— Ні. В історії жіночих спокушань, спрямованих на правнуків Адама… ні, ні! Впливу бігунки… ще не було!

15

— Ходім! — сказав спудеєві Потреба.

— Чого так раптом? — спитав Прудивус. — Треба б трішки тут перечекати, бо як побачать зараз однокрилівці, що ми йдемо в той бік, до озера…

— Хіба не чув, що сказала ця Хима? Попередити наших… Треба поспішати!

— Треба то й треба, — погодився Тиміш, підвівся, знову наклав був собі на голову рейтарський шолом, але той так розпікся проти сонця, що лицедій мало не пожбурив його в кущі калини, та по дорозі знову хтось наближався до них, і Прудивус миттю перетворився на рейтара.

Назустріч ішла якась жінка з дитиною, і Потреба з лицедієм перезирнулися.

— Попросимо й цю? — спитав Тиміш Прудивус. — Нехай погодує?

— Чи не занадто часто?

— Хтозна…

— Спить же мале. Хоч, правда, на дорогу треба б…

— Та треба б!

I вони вже хотіли були звернутися, навчені гірким досвідом, обережненько й недвозначно, з гречним до жінки проханням.

Та вона й сама, наблизившись і не помітивши під кущем старого над дитиною, звернулась до самотнього рейтара:

— Красунчику, агов! — Чого тобі?

— А я тебе боюсь!

— Чого б то?

— Як же такого воїна й не боятись!

— Хіба вже я такий страшний?

— Ти дуже милий, мій грізний хорошунчику. Але бог знає, що в тебе на мислі!

— Нічогісінько.

— А все-таки боюсь… щоб ти мене, німчику, бува, не зачепив.

— Навіщо ти мені!

— Все, пане рейтаре, може статися! — і вона зазивно повела плечем.

— Так ти ж — із дитям! — здивувався Прудивус.

— Ет! Дарма! — пускаючи бісики, сказала молодиця. — Дитиночку я покладу.