Маленька подоляночка росла, нудьгуючи за рідним краєм, за матір'ю, за словом українським, і Опанас Кучмій сердечку молодому не давав заснути й прохолонути, і все те відбувалось мимохідь, коли возивода проходив повз дівчину з відром води чи полов грядку з квітами, — все — по два-три слова, крадькома, щоб не заздріли пильноокі монашки, які нічого лихого й не ждали від її щоденних прогулянок у невеличкому саду, обведеному товстенним і високим муром, і певні були, що україночка встигла за довгі роки забути все, що мала забути назавжди.

Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим — до одного з кляшторів Ватікану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, — чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір'ю Мар'янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, де лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов'ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватікані.

Не відстала стара циганка, мати Мар'янина, від нашої Ярини — і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта.

19

Купець той, Ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Пів день, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сірії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, — уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав Ван Дорн від польського короля обіцянку — дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.

Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан Ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Риму, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви.

Сидячи давненько вже в Варшаві й чекаючи жаданої години, пан Ван Дорн замислив одружитися з вихованою для нього в католицьких кляшторах гарненькою україночкою Кармелою, яку він мав намір спочатку пізнати з портрета, щедрим Дорновим банком замовленого в Амстердамі самому Рембрандтові ван Рейну…

Та не все складалось так, як те було потрібно далекоглядним діячам Ватікану, котрим кортіло, Україну загарбавши, надолужити здирствами на нових землях величезні втрати й збитки, заподіяні Ватіканові протестантизмом, який відколов од римської церкви силу-силенну людей у кількох країнах Європи.

Але ж загарбання України стало на ту пору не такою вже й простою справою.

Гриміла вже над світом слава Запорожжя.

Стояла вже за Україною й Москва.

Та й під унію простий український люд не йшов жужмом, — чим ближче до Москви, тим менше уніатів…

Та й наречену Ван Дорна викрали зрадливі слов'яни-католики (чехи, хорвати й гуцул), допомогли їй утекти серед білого дня з дому католицького біскупа в Амстердамі, одвели на невеличкий англійський корабель, котрий пренахабно зайшов до голландського порту, незважаючи на стан війни з Нідерландами, і Кармели в Європі не стало, хоч і недовго, правда, лишались ватіканські нишпорки та стежії в невіданні про Гі долю: за який місяць вони вже винюшили на Вкраїні її слід бо не гаяли часу дарма.

Після всього, що їй довелось пережити, панна Ярина мала 6 тепер шануватись, бути на осторозі, але після довгих літ неволі — її, як кажуть, хапали чорти: хотілось подихати свободою, — і вона не слухалась ні дядечка свого, заклопотаного тепер війною, ні власного глузду, власного страшного досвіду, і зараз оце нишпорила по лісі, куди їй, звісна річ, без надійної охорони так необачно потикатись було не слід.

Можливо, діяла вона останніми днями так легковажно ще й тому, що не знала, куди себе подіти після тої шаленої ночі, коли цілувалась і обіймалася з тим нахабою, з тим лицарем, котрий того ж дня порятував їй життя, — і вона лютувала, на себе гнівалась, і картала себе, і кляла, і завмирала в подиві та захопленні, бо то ж був перший чоловічий дотик, такий жаданий і такий страшний, що дівчина аж зойкнула в ту коротку мить, коли вперше всім тілом почула біля себе його пружне парубоче єство.

Оце й зараз вона, шалене серце, бентежна душа, місця собі не знаходячи, гасала з дівчатами по болотах, границь міста й Долини пильнуючи, і сердилась на себе і на нього, сердилась на цілий світ, забуваючи про небезпеку; яка могла чи гати на неї під кожним кущем бузини.

Побачивши у високості трьох круків, котрі летіли від Мирослава — на той бік війни, Ярина Подолянка схопила лук, напружила тятиву і спитала в подруги:

— Котрого?

— Середнього, — відмовила дівчина. — То головний вивідач.

Ярина спрягла тятиву.

I крук, що летів посередині, став падати вниз.

20

Сівши під старезним кленом — трохи поснідати й перепочити, дівчата з міської сторожі стиха розмовляли про неталан, про кепське своє вартування границь рідного міста й Долини, про те, що все плем'я дівоцьке зазнає постидовища й неслави, коли й сьогодні не сповнять вони повинності й не спіймають бодай одного, бодай поганенького вивідача якого-небудь, — розмовляли й про почате Мамаєм та Іваненком шукання скарбів, і про наскоки однокрилівців, і про все інше, що тільки коїлося в городі Мирославі останніми днями, — але знов та й знов повертались до того, що свербіло найдошкульніше, до проноз та підслухачів, про ті, нашим людям невідомі пролазки й продуховини, якими вони раз по раз пластували до міста.