Навіть гарне пещене обличчя государя, що промайнуло перед Омеляном, теж видалось йому, сердитому, непоказним, хоч сам великий государ і був рум'яний, кремезний і досить огрядний, з лагідним виразом хороших голубих очей.

Перед його візком — шалені від усердя царедворці мели вулицю, в непроходимій завалі сміття промітаючи доріжку, і курява вставала перед государем всія Русі, і чорний піт стікав з невисокого чола, а ті бояри, котрі стояли на визолочених підногах, шанобливо стирали вуличний пил шовковими платами з його рожевих щік.

Кремлівські рейтари, погрожуючи пістолями та карабінами, розганяли перехожих, хорошенько лупцювали нагаями, хоч люди й самі шарахали геть од гріха, — цур йому та пек! — а хто не встигав сховатися в дворі чи в домі, той прикипав до паркана або спішив упасти навколішки, поки не схопив по спині канчуком.

Стрічні вершники, незалежно від роду та звання, мерщій стрибали з коней і теж падали доліниць, бо серед вулиці ніхто перед царем сидіти на коні не смів, навіть імениті бояри Москви. Хоч і йшла по всій російській стороні слава славна про «добре» государеве серце, в жоднім європейськім чи азіатськім дворі — государям так ревно не служили. Благоговійна покірливість, якої вимагали тоді від російських підданців, доходила аж до того, що вся Москівщина, під страхом кари на горло, мусила честити царя нарівні з богом. Навіть найперші бояри клали перед государем щоденно тисячі доземних поклонів, а коли хто згадував царське ймення — не тільки в Москві, а й на селі, чи десь навіть у лісі дрімучому, кожен мусив скидати шапку, щоб її, не дай бог, царські прислужники тут же не скинули з плеч заразом з головою.

Омелечко наш, того всього ще й не знаючи, в коротку мить, коли цар з'явився на вулиці і вже мав щезнути в хмарі куряви, Омелько, миттю витягши з шапки листа мирославців, рвонувся був до золотого візка, але ззаду парубка хтось так сильно шарпонув і стусонув, що він аж упав, аж забив собі лікоть. Обернувшись, лютий як хорт, Омелько Глек хотів за той удар віддячити, але побачив за спиною якогось дідка, латаного-перелатаного, сухого, з лагідним обличчям, яке, від злиднів почорнівши, нагадувало ожину, і рука на старенького не знялась. Омелько знову рвонувся був за царським візком, але той прокотив уже далі і зник у пилюзі, яку знімали мітли царедворців, копита коней і тисячі ніг наполоханих московитів.

Омелян кинувся був навздогін, але той самий дід, котрий так дуже стусонув його, міцно схопив Омелька за рукав козацького жупана, досить таки пошарпаного в трудній дорозі.

— Куди тебе чорти несуть! — стиха покрикнув дід.

— До царя ж, — сердито повівши плечем широченним, відповів Омелян.

— Уб'ють!

— Хто мене вб'є?

— Стрільці. А то й бояри. Або й сам цар… Хтось та вб'є!

— За віщо ж?

— А не лізь, хохол! Не лізь, куди не слід! — і старий, лагідно блимаючи сльозавими й збляклими, колись, видно, голубими очима, не випускаючи Омелькового закавраша, пошепки сказав: — Цього ж літа государ рукою власною… на Варварці-вулиці… вмертвив одного дурня, боярського сина.

— За віщо ж? — спитав Омелько так само пошепки.

— Той супліку хотів був цареві подати… про кривду якусь.

— За віщо ж… умертвив?

— Подумав, що син боярський кинувся до царського візка, щоб государя вбити.

— Ого!

— Лежав би й ти зараз… ось тут! — і порадив: — Покіль живий, вернись додому. А свою чолобитну віддай до Гетьманського двору… Он там той двір, Гетьманський двір, у Старосадському завулку…

— Мушу… до власних рук. Цареві.

— Пропадеш!

— Божа воля…

— Чи ти дурний? Чи божевільний? — визвірився дідуган. Потім спитав: — Де ти живеш?

— Ніде ще не живу.

— А їсти хочеш?

— Хочу.

— То ходім!

Старий повів хохла до свого дому, до халупи, де жив.

Всю дорогу дід лаявся й бурчав.

6

Діда звали Корнієм Шутовим.

Він був ковалевим челядником, і власної хати не мав. а жив у кабалі, в одному з дворів чорної сотні — до останнього коліна бидло бидлом, з двома ставними й гарними синами, котрим також судилося до скону поневірятися в неволі.

Добрі й завше голодні люди привітали гінця України, нагодували, чим бог послав, тобто кавалком хліба й кухликом яузької води, без дрібки солі навіть, поклали спати і, тихо вболіваючи, сиділи над ним, бо парубок вельми припав до душі, а їм не пощастило його вговорити, щоб не ліз із бомагою своєю до самого царя, коли не хоче, щоб голова його скотилася з плечей так рано.

На другий день, не слухавши щирої ради, подався Омелян по Москві, сам-один побіг, бо ні ковальчуки, ні сам Корній Шутов не могли одвинутись від кабальної роботи, щоб показати бодай дорогу до Кремля, де парубок щонайпевніше міг спіткати свою лиху годину.

Никав Омелько там по розправах, а коли й щастило пробитись до будь-якого приказу, молодика, досить таки пошарпаного в дорозі, гнали геть, бо він уже пороздавав приказним дочиста всю калитку з битими талярами, що їх Омелькові вручили на дорогу мирославці: в Москві ж тоді, як і всюди, пани з паненятами одверто хизувалися родом своїм і багатством, багач-дукач з презирством глипав на бідняка, як і по всіх усюдах вартість людини вимірювалась там «кількістю золота й ціною хутра на його вбранні».