Чужа Молодиця щось відповіла йому, та за галасом того ніхто не дочув, бо всім ставало вже надто весело, наче й справді всі разом сп'яніли в шинку від одного медового цілунку, який перепав Оникієві Бевзю від оцієї прекрасно-понурої й чимось страшнуватої Молодиці.

— А й справді ж, я немовби п'янісінький, — гризучи зелені лісові кислички, дивувався сам собі Пампушка, та вже й не згадував, що дома на нього чекає кохана жіночка, Параска-Роксолана, щоб знову й знов докласти сил до здійснення підступного заміру — зігнати мужа з білого світу, — хоч, правду сказати, від того зживання пан тільки худнув, бадьорішав, а на безнадійній лисині протягом останнього дня з'явився ледве помітний гусячий пух, бо він зовсім не збирався хутко вмирати, як сподівалась пані Роксолана, — хоч, правда, йому в пригоді ставали либонь не тільки запопадливість законної дружини, а й порпання в землі, і ввесь той несосвітенний клопіт із шуканням скарбів. — Таки п'яний я від твого пти… пти… птичого молока, відьмочко моя прехороша! — волав Демид, і вже чорти хапали дядечка, вже й очиці блищали, і, бог знає, чи не було в нього яких намірів і щодо цієї моторошнуватої молодиці — перед тим, як іти до шлюбного ложа? — Я вже, Настусю, п'яний-п'янезний! — ї він раптом відчув, як йому хочеться хропнути.

Та й Михайликові нагло спати схотілося.

Та й Пилип-з-Конопель уже носом ловив окуні, хоч досі й умів начебто — випити чарку горілки, а то й вина, доброго французького бордо з лоз Медока, Грава чи СентЕмільйона…

Саливон Глек, хоч і вдавав із себе справного вдівця, вже захріп десь у куточку.

Так вони всі поснули б, коли б на порозі шинку не з'явився скривавлений, перев'язаний, ледве живий Іванов-Іваненко, сивий алхімік.

Підійшовши до Михайлика, він стиха, нагнувшись до пана сотника, сказав:

— Панну Ярину вкрали.

Того ніхто не почув, крім Пилипа, що сидів біля сотника та його матінки, стиха продовжуючи далі перекладати їм Бопланів «Опис України».

Пилип і Михайлик, скочивши на рівні ноги, миттю вибігли з шинку геть, а за ними прожогом вискочила й матінка.

32

Ніхто й не помітив того, крім Чужої Молодиці, котра мала на все прегостре око.

Аж вона з досади скрасніла, оця Настя Певна, спахнула червоніш від коралів, що їй шию обтяжували, і, щоб погамувати пересердя, заспівала, бо немає ж хутчіших ліків проти сердитого серця, немає ліків над пісню.

Шинкарка співала, бо хотілось мерщій розбудити всіх, хто закуняв у шинку над столами:

— Ой, дубові ворітечка, —

Не мож їх заперти,

Кого люблю, не забуду

До самої смерті…

Потім промовила, засміявшись:

— Од війни всі хлопці навіжені.

— Це ти про мене? — спитав, прокидаючись, обозний, бравісінько підкрутив рідкі щетинкуваті вуса і додав: — Ти з безвусим цілуватись не схотіла. А ще ж не було такого случаю, щоб перед моїми вусами будь-яка молодичка…

— Чого ж то в них така сила?

— Я вуса ці викохую аж тридцять год.

— Оці?! — захихотіла шинкарочка. — Оці щурячі хвостики? Настя Певна зареготала, а пан Демид Пампушка-Купа

Стародупський образився, що з ним траплялось останнім часом дуже легко.

— Я ці вуса викохую вже тридцять років! — бундючно повторив пан обозний, вимагаючи до них належної поваги, начебто були то не вуса, а які-небудь полкові клейноди. — Хоч, правда, могли вони вирости й кращі, — додав він і почав пояснювати: — Еге ж! Я ж їх на ніч мию кислим молоком і жовтками з воронячих яєць…

— А ще? — явно шкилюючи, спитала чортова шинкарочка.

— На другу ніч я мажу вуса медом і дьогтем.

— А ще?

— На третю — змащую гадючим салом.

— А ще?

— Ведмежим потом.

— А ще?

— Не скажу, — застидався пан полковий обозний.

— Чому ж?

— Незручно… бо ти ж — пані!

— Ого! — і Настя Певна так зареготала, що попричинювані в шинку віконниці самі собою повідчинялись, мов од вітру. А шинкарка, ледве долаючи сміх, спитала: — I як вони тобі… і як вони… оці щурячі хвостики… зовсім не повилазили?

Пампушка розсердився. I почав кобенитись.

— Як ти смієш! — гарикнув він. — Адже я — пан Пампушка-Стародупський!

— Що ви кажете! — улесливим голоском, начебто перелякавшись, спитала Чужа Молодиця. — То наш пан обозний — уродзони шляхтич?

— Та не хто ж!

— Могутній володар села Стародупка?

— Еге ж!

— То це про вас іде слава по обох берегах Дніпра?

— Так! — випнув черево пан полковий обозний; гнів його потроху минався.

— Я чула про вас давненько вже. Далеко звідси чула, лепський паночку…

— Звідкіля ж ти прибула до нашого славного міста? — спитав пан обозний, а Настя-Дарина відповіла піснею:

— Гуцулка мя породила,

Гуцулка мя мати, —

Як не візьму гуцулочки,

Не буду жонатий…

— Золото, а не молодиця! — сказав, прокидаючись, п'яненький з горя Саливон Глек.

— Що ти сказав? — раптом збентежився обозний.

— Скарб, а не жіночка! — в захваті повторив, ще дужче хміліючи, старий гончар.