— То це ти, куме, босий!

— Та босий…

— Ще й у самій сорочці!

— У самій сорочці…

— А-а, лишенько! Та ти ж отак замерзнеш, поки я тебе доведу.

— Що ж мені робити!

— А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.

— Ну й ну!

Сів ото Хома на кума Петра та й поїхали. Добрались вони до Хоминої хати. Кум Петро зараз під вікно та й гука:

— Кумо! Здорова була!

— Здоров був! А що ти таке єсть?

— Я — Петро, кум твій.

— Чого ж тобі треба, куме?

— Та чого! Візьми свого Хому, а то замерзне.

— Що ти, куме! Хома — дома, ось, під боком лежить. Озвись-но, Хомо!

— Хто там такий? — гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.

Слуха Петро, так-таки, як єсть, голос Хоми.

— А що ж це воно таке сидить на мені?

— Та то ж, куме, сатана! Ось полапай його: якщо волохате, так то — небезпремінно сатана!

Лапнув кум, аж воно — волохате…

Як кинеться ж тоді Петро од вікна, як хокне з себе в сніг того Хому та й давай утікать.

Зоставсь уп'ять Хома — босий, у самій сорочці, на морозі…

…I замовк на хвильку Омелян Глек, бо ж люди реготали, забуваючи про царську заборону сміятися.

14

Трішки помовчавши, Омелечко провадив свою кумедну казку далі:

— …Отож зоставсь уп'ять Хома — в самій сорочці… на морозі… босий.

Стояв-стояв та й пішов у хлів. А в хліві в них лежав бугай. Підібравсь Хома під бугая й заснув.

Ото чуть стало розвиднятись, жінка вже й випустила з хати полюбовника, а сама пішла по двору та й тужить:

— Голівонько ж моя, бідная! Голівонько ж моя, безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!

А Хома й виступає з хліва.

— Де це ти був?!

— Хіба ж ти не знаєш — де!? Я вчора до тебе стукав-стукав, а ти….

— Бог з тобою! Я, тебе шукаючи, цілу ніч вибігала — і на двір, і по задвірках, і по вулицях. А тебе наче злидень злизав!

— Чудасія! Я цілісіньку ніч простукав під вікном. А ти одне: «Мій Хома — дома, ось під боком лежить!» то я й пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув…

— Що це ти кажеш!

— А що хіба?

— То ти під бугаєм ночував?

— Під бугаєм.

— Ах ти ж скажений собако! Що ж це ти наробив!?

— Та що ж я там такого наробив?

— А те, що ти тепер — тільний, — от що! I давай його лаяти та приговорювати:

— Побила б тебе лиха година та нещаслива! Ти ж тепер будеш телитися!.. Ну, от же що я тобі скажу: іди ти в яку-небудь чужу сторону, куди хочеш іди, там і телись! А в нашому селі й слави не набирайся!

Та й знову давай тужити…

— Грець же твоєму батькові! — вилаявся, нарешті, бідолашний Хома. — Я й піду на чужу сторону, аби б тільки не лаялась…

От і зібравсь Хома.

Взяв мішечок, хліба в мішечок та й пішов до якогось чужого села телитися.

Іде собі та й іде, та все полем і ярами, щоб страму не набиратися, аж гульк — на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки перехожого розірвали, — голова віддалік, рук і зовсім нема, а ноги в чоботях, заморожені.

Дивиться Хома на чоботи: добрі!

«Дай, думає, візьму собі, вони здадуться».

Узяв тії ноги з чобітьми та й пішов далі.

Приходить він до якогось там села та й давай проситися в людей — ночувати, бо ж було, бач, уже надвечір.

Упросився до одного дядька.

Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть:

— Лізь, чоловіче, на піч, обігрійся.

Хома поліз на піч та й, не довго думавши, захріп.

А тим хазяям бог дав уночі радість: корівка отелилася, а мороз був сильний, телятко і обмерзло, от вони його внесли та й поклали на піч, як єсть побіля Хоминого боку. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля.

Прокинувся він глупої ночі, лап! — аж біля нього телятко.

«Господи, Сусе Христе!.. Як же це я отелився, що й не чув?!»

Мерщій додолу з печі та й давай бог ноги від тих хазяїв… I ось так він хутко дременув звідтіля, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…

Чуть світ хазяїн та хазяйка вже й прокинулися.

Прокинулись, та зараз і на піч, щоб на телятко подивитись,

Туди, аж там — теля єсть, а чоловіка, що там спав, нема, — самі тільки чоботи з ногами.

— Це ж, жінко, наше теля перехожого чоловіка з'їло!