Подалась за ними тільки Патиме, чекаючи, поки циганка поворожить, хоч і пора була квапитись, бо в Купиній господі могли вже й шукати татарочку — бо ж вибігла нишком, без дозволу.

Мар'яна тимчасом хутко й неголосно говорила Пилипові:

— Бачу на долоні глибоку борозну кохання: воно тебе й привело сюди з дальніх країн.

— Не дуже й дальніх, — заперечив Пилип-з-Конопель.

— Якщо до Парижа звідсіль їхати два дні, а не двадцять, то й справді — близький світ, — невинно пожартувала Мар'яна і загадково посміхнулась.

— Звідкіль ти знаєш про Париж?

— На твоїй долоні все написано, козаче: як никав по Вкраїні, кохану шукаючи. Як сьогодні…

— Замовчи, сатано! — тим самим легким тоном, але без звичайної впевненості, буркнув Філіпп. — Морочиш, відьмо! — і з подивом поглянув на ліву долоню, де, він чув, малось, як і в будь-якої людини, сім планетних поясів, що перетиналися борознами життя, кохання, розуму, багатства… Він гортав колись і книги видатних хіромантів, про які ця неписьменна дівчинка ніколи й не чула, читав і твори Преторіуса, що славився тоді ворожбитськими штуками на цілий світ, але ж ніколи Пилипові й на думку не спадало, що його кине в дрож коли-небудь від такого влучного ворожіння бездомного дівчиська, бо ж не міг він знати, же циганочка оця, мандруючи за своїм табором, побувала і в Парижі, і в Амстердамі, і в Варшаві, та й не так собі просто, а з дорученням мирославського єпіскопа Мелхиседека, котрий посилав покійну Мар'янину матір розвідувати по католицьких кляшторах про його небогу, Ярину, викрадену колись домініканськими ченцями. Вона й знайшла її, Мар'янина мати, вона й листи їй, Ярині Подолянці, з України тричі переносила за тридев'ять земель, у тридесяте царство, вона й тікати їй допомагала… Отож циганочка Мар'яна, недавнечко матір утративши, не відходила від панни й тепер, і знала вже, звісно, все й про Пилипа, і навіть бачила в покоях владичиних з годину тому рембрандтівський портрет. — Відкіль ти про мене все знаєш? — намагаючись зійти на жартівливий тон, спитав француз.

— Те, що написала доля на твоїй долоні, прочитає будь-яка ворожка, месьє Філіпп, — з глузливим осміхом сказала по-французькому циганка, химерно перекручуючи слова, як і тоді, коли вона балакала по-українському чи по-польському, чи по-німецькому, чи по-угорському, чи по-турецькому, всіма мовами тих нерідних країн Європи й Азії, де їй доводилось бувати з рідним табором.

— А коли говорити без жартів?

— Коли без жартів, то приходь опівночі в руїни, — і вона показала на останки домініканського монастиря, що височіли над містом. — То прийдеш?

— Прийду, відьмочко люба. Але навіщо ж?

— Чекатиму біля стіни костьолу, біля входу… — і дівчинка зразу зникла б у натовпі, коли б не спинила її татарка Патиме:

— Мар'яно, серце!

— Чого тобі? — спитала по-татарському циганочка.

— Ти бачила розкішного панка, що тікав сьогодні на базарі за моїм паном?

— Ну?

— Він сюди прибув, щоб викрасти…

— Ярину Подолянку? Знаю.

— Це він спробує зробити…

— Завтра? Знаю!.. Де він зараз? У обозного?

— Так.

— Розповідай!

I татарка, озираючись, щоб хто не почув, швиденько розповіла Мар'яні все, що почула з-за пурпурової запони.

Циганочка слухала, мов на гарячім черені. Очі їй палахкотіли. I вже не потрібно було ні об чім просити її, бо що робити далі — знала вона краще за татарочку Патиме.

— Спасибі, сестро, — поцілувала її циганочка. Татарка поспішила до панського дому.

А там пані, сердита й заклопотана, гукала:

— Патиме! Де поділась, басурманська твоя душа? Проходячи мимо кімнати, де лишались на самоті пан Купа з Оврамом Роздобудьком, дівчина вчула, що потаємна й збуджена розмова ще триває.

31

— Грошики! — тихо казав пан Роздобудько.

— Які це грошики? — передчуваючи неприємності, ще тихше питав пан Купа.

— Ті грошики, котрі мені належать за шукання золотих скарбів.

— Ви ще й не починали ж!

— Не починав. А щоб мені схотілося шукати, я мушу взяти до рук мої триста дукатів.

— Потім!

— То й шукати мені забагнеться потім.

— А ви шукайте без бажання. 3 обов'язку!

— Е-е, добродію! Шукання скарбів, як і стосунки з жінками — без бажання, а з самого тільки обов'язку… це не цікаво. Треба, щоб вельми скортіло! Це все одно, що вірші писати — з обов'язку, а без бажання. Ні-ні! Викладай, вельможний пане, грошики!

— Скільки ж?

— Та триста ж.

— Всі зразу?

— Всі. А потім… третина того, що ми знайдемо, буде, як і умовились, моя.

— Ви ж казали: чверть!

— Не пам'ятаю.

— А ви згадайте.

— Ви хочете, щоб я згадав щось таке, від чого вам у носі засвербить, як од червоного перцю!

— Щ6 ви маєте на увазі?

— Дещо маю. Я вас бачив колись у городі Львові… в той самий день, коли ви нишком, пане…

— Що?!

— Коли ви стали потаємним латинцем. А?.. Давайте грошики. Триста. Дукатів.

А за яку хвилину пан Роздобудько, лічачи золоті кружальця. нахабно спитав:

— Значиться, третина? Чи, може… пам'ять у мене… той… Чи. може, половина?

— Третина, третина! — злякано погодився пан Купа-Стародупський.

— Пишіть-но квит.

— Про що?

— Пишіть: «Я, Демид Пампушка-Стародупський, нащадковий шляхтич, мирославський обозний, підписуюсь рукою власною: віддати панові Овраму Роздобудькові третину всього добра, яке…» Чом же ви не пишете, пане полковий обозний?