Лігши трохи спочити, пав Мамай на колючі тернові гілки, щоб, бува, не заснути, і знову мчав далі, поспішаючи, а то й спинявся на хвилинку — то біля гаю десь, то біля камінного мамая на степовій могилі, та й скидав шапку-бирку, схиляв голову, бо скільки ж товариства полягло в минулі війни — там і тут, та й скільки люду в цій, новій — поляже, в новій війні, сліди якої він уже бачив зараз: поминаючи ниви, села і сади, слободи й замки, він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней, свіжу кров.

I він, як те завше й бувало в горі, витягав з рота коротеньку зіньківку, що сипала приском на вітер, витягав з рота люлечку і щось таке співав та й співав, і хай не здивує читач, коли в цій книзі всі співатимуть, — такий уже ми є народ співучий.

Та й чи не всі в цій книзі, яка почнеться зараз (після не дуже й довгого пролога), чи не всі тут і казки казатимуть, бо такий він уже удався, наш народ-мрійник, бо така вже вона мислиться мені, оця, напоєна піснями й пойнята казками книга!

64

Тож Козак Мамай співав якоїсь пісні, що тут же й складалася, тут же за вітром і губилася — в льоті прудкому чорного, як березовий вугіль, білохвостого та сивогривого коня.

Він співав завжди і всюди, наш Козак Мамай: у горі, в радості, в роботі, в роздумі.

Заспівав і тепер:

— Ой, я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Мав би хату, мав би жінку,

Колихав би я дитинку,

Та не те мені судилось, —

3 козаченьком одружилась

Шабля Мамая…

Доленько моя!

Давній звичай є на Січі:

Не дивись бабам у вічі,

Та й не знайся із бабами,

Бо зазнається з киями

Спина вся твоя…

Доленько моя!

За красунею як тужиш,

А вітчизні збройно служиш,

Не заходь у суперечку,

А заскоч тихенько в гречку,

Доки кров буя…

Доленько моя!

Один серед безмірного степу, Козак Мамай, зустрічаючи ранок нового дня, співав про те, в чім він не признався б нікому: про мрію невгасиму — не тинятись по світі, воюючи й бешкетуючи, шкилюючи й жартуючи, а мати б свою хатину. дружиноньку вірну, дрібних дітей…

Але він мусив те, що мусив.

Його завжди кликав обов'язок.

I стримувала його дана січовому товариству свята обітниця, котру складали всі запорожці: не знатися з бабами («нехай із ними справу має сатана, ніж добрий запорожець!»), бо за те була на Січі кривава розплата — киї, що після них мало хто й виживав.

Давала козацька сірома і обітницю довічного убозтва, але ж водились між козаками й пани, котрі, збагатившись торгівлею та війною й товсте пузо наївши (як той же Демид Пампушка, приміром), забирали в Січі владу, і про обітницю довічного убозтва згадували там не так уже й часто, але порушення обітниці безшлюб'я й цноти кінчались завше страшною розплатою, бо ж природний гріх той, у гречку скакання, є властивий, насамперед, безпосереднім, сильним і хорошим людям, котрі, грішивши, не тікатимуть від кари товариства.

В Січі, на майдані, виставляли для такої нагоди кілька барил оковитої, привозили два чи три вози прездорових київ, завгрубшки з козацьку руку, і кожен братчик мусив свого ж таки грішного товариша-запорожця, котрий десь ускочив у гречку, тобто злигався з якою-небудь дівкою чи молодицею, кожен мусив, випивши перед тим добрий коряк горілки, оперіщити порушника присяги по голій спині, — а хто бив не по щирості, товариша жаліючи, того тут же частували киями самого.

Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима — ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, — і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! — але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось — помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу й гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло — його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.

Еге ж, нелегко все це було пережити.

Бо й дівчина тая старілась.

Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав — сам один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.

Співав та й співав.

Співав, бо не співати не міг.

Бо така вже українська вдача.

Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…

Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»