Говорив же колись Горький, що народна поезія України — апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»

А й справді, гляньте!

Співає ж українець і на війну йдучи.

Співає й журячись.

Співає й весілля справляючи.

Співає й хату муруючи.

Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.

Залізо кує, немов пісню співа.

Заводи будує, немов пісню співа.

Жито сіє, мов пісню співа. Та й пісню співа, немов пісню співа…

65

Та й багато ж їх у нас, пісень отих…

… Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:

— Навчи лишень мене співати. Дівка того чорта й осідлала:

— Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись. Ухопилась дівка за шерсть, поніс Гі чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка — ціла, та все співа.

— Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? — питає чорт.

— Та, — каже дівка, — ще й половини не переспівала.

— Уйми лишень: там словечко, там — два.

— 3 пісні слова не викинеш!

Та й співала дівка, поки чорт не гигнув…

От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!

Книга перша

Починається пісня перша

1

Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до пізньої ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили Зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина. Ось чому тая пісня… ось чому вона… Та ви самі лишень послухайте:

— Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаєш, повиваєш

Цілий світ…

Наша пісня пролітає

3 краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.

Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.

2

Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.

Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького — за те, що мнисі домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди струміло вниз веселим потічком, та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом — удень і вночі сидів понурий сокіл.

Звідти ж, від руїн монастиря, — гульк та гульк! — видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавиця — озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій так затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.

Обидва виходи з тієї величезної Долини — поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами — замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.

По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.

Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося, от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.

Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, — їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще нерозквітлі квіти. Величались явори та осокорі.