— Батько знову згадував мене сьогодні? — спитав Тиміш у дівчини. — Що ж він казав?

— Не питай…

— Я мушу знати, сестро.

— Казали тато… воювати, мовляв, не хоче, ледащо. Війна ж, а він, бач…

— По три вистави кожен день.

— Батенько ж кажуть: пусте! Або воюй, або працюй, або вертайся в Київ, до науки.

— Я й вернусь, сестрице.

— Коли ж?

— Ось-ось… за день, за два.

— Це добре: батенько ж казали, що привселюдної ганьби такої довго не переживуть. А тут іще й Омелько…

— Що з ним?

— Рушає цієї ночі… за Миколою вслід. До Москви!

— Скажи, що я прийду вночі до нього… попрощатись.

— Скажу, Тимоше.

— Прощавай! Пора… починати виставу.

— Гріх тобі, братіку. Всі ж воюють, а ти…

— Який же я воїн! — сумно посміхнувся Тиміш. — Все, що я мене може вийти: піп чи мартопляс.

— Та був же ти сміливим хлопцем!

— Був… — зітхнув Тиміш Юренко. — Воно, правду сказати, й тепер… сміливості не позичаю. Але моя сміливість більше скидається на відвагу цилюрника, того, що бриє божевільних…

Лукія, звісна річ, його не зрозуміла.

Брат, кивнувши їй, мерщій подався до роботи, бо вже й справді була пора починати чергову виставу, що поглянути на неї десь там уже сходився чи не ввесь мирославський базар.

Лукія сумно дивилася вслід, бо ж, брата жаліючи, певна-певнісінька була, що в тому ділі правда твердо стоїть по батьковім боці.

44

Михайлик з мамою, не спиняючись, поспішали далі, і вже, можливо, поминули б увесь базар, коли б перед ними не виникла знову циганочка Мар'яна.

— То куди ж це ви так летите? — лукаво блимнувши, поспитала вона.

— Куди треба! — буркнула Явдоха, тягнучи парубка далі, бо ж їх десь, може, дожидала в москалевім кузні якась робота, та й не хотілось нені, щоб її син балакав із цією молоденькою відьмочкою.

Але циганка схопила його за рукав.

— Чого такий важний? — спитала вона, так само пускаючи бісики. — Хіба ти вже розбагатів?

— Розбагатів, — кумедно розвівши руками, відповів Михайлик, бо, хоч він і був упертий несміюн, почуття здорового гумору його часом не облишало. — Краще бідна кишеня, як голова.

— А що це в твоїй кишені бряжчить?

— Черепки.

— А не золото? — глузливо сяйнула очима циганочка, і щось, таки й справді, відьомське було в її тоненькім сопілчанім голосі, аж Михайликові скортіло помацати, що ж там у нього и кишені: черепки з розтоптаного горняти, а чи й справді…

Аж тут Явдоха смикнула сина за руку, і циганочка лишилась десь позаду, в гомінливій юрбі.

Мати й син пробивали дорогу в густому стовпищі, далі та далі, на той бік майдану, куди хлопцеві вже притьмом хотілося перелетіти, до тої гори, де височіли на вишгороді руїни домініканського монастиря, що біля них десь притулилась і жадана кузня москаля Іванища, про котрого їм казала гончарівна, де, можливо, чекала на них яка-небудь робота.

Робота!

I хліб, можливо.

I притулок?

— Ходімо ж, рідна моя ненько, пташечко моя щебетлива, — квапився до діла Михайлик. — Руки сверблять.

— Скучив за молотом?

— Попрацювати хочеться, — потвердив хлопець, розминаючи кості, бо тягло до звичної роботи, але й у цьому знайомому почутті було щось нове й тривожне, чого він осягнути не вмів, і дуже здивувався б, якби хто сказав, же й тут причиною — та ж сама панна, Подоляночка, бо ж він іще й не розумів, що гола хіть, яка охопила його, поки носив на руках Параску-Роксолану, що хіть людину може тільки знесилити й розбити, а кохання високе, величезною брилою на нього звалене долею сьогодні, будить жагу до роботи, до дії, до подвигу навіть. — Попрацювати хочеться, — повторив хлопець, — викувати щось таке, чого я досі й не вмів… — і хлопець аж занив од сили, що розпирала його… — Ой, мамо, мамо… зробімо ж… ну… щось таке зробімо… щось таке навіть, чого не можемо зробити. Не можемо, не можемо, а зробимо!

— Про що це ти? — не зрозумівши, з тривожним материнським побоюванням спитала Явдоха.

Михайлик не відповів.

Якби він оце зараз подався б на край Долини, в бій, голіруч либонь сокрушив би на гамуз не одну сотню жовтожупанників і найманих угрів чи німців, ногайців чи ляхів.

Якби заходився ліс рубати, не лишилось би, мабуть, ні деревинки, ні кущика в усій околиці.

Якби взявся криницю копати, пробив би землю, гляди, чи не до самого пекла.

Якби взявся гаряче залізо кувати чи кохану свою цілувати… ні, ні… страшно й подумати, чим те все могло б скінчитись!

Коротше кажучи, він здатен був на все, на що бувають здатні закохані молодики, коли їм хочеться співати, перевернути світ, зробити неможливе, море запалити, літати хочеться, на цілий світ кричати про своє сподіване чи несподіване кохання.

Та наш Михайлик зараз ні про що таке й не думав: його просто тягло до звичної ковальської роботи.

Квапилась до неї й матінка.

— Мерщій, мерщій! — і вона тягла далі та далі, на той бік бурхливого базарного моря, тягла свого Михайлика. — Ходім лишень, ходім! — хоч було це не так і просто — провести його одним духом через увесь базар.