— Та й усе тепер не таке…

— Ой, не таке!

— Хіба ж оце — базар?

— Та який же це, куме, базар!

— Хіба ж оце крам!

— Сміття!

— Та й хіба ж оце лемент базарний! Коли ми з тобою молоді були, ото був лемент! Ото був крик! Ото був спів!

— Війна. бач, куме… — почухав потилицю перший.

— Еге ж… усе війна та війна. А жити й нема коли!

I куми, всі четверо, зажурились притьмом, і вже мовчки слухали жалібні слова про муки Христові, а грізні — про недавню війну проти польського панства…

— Все війна та війна… — зітхнув і перший.

— Помагай, боже, нашим! — перехрестився полупанок, четвертий.

— А которі ж — наші? — пильно поглянувши на нього, спитав другий.

— Которі подужають, — знизнув плечима той.

— А чи ти не сучий син часом?!

— Собака ти!

I троє дядьків хутенько покинули серед базару свого багатого кума.

37

А наш Михайлик з мамою чимчикували по риночку далі та глибше, і жарке дихання близької війни не так уже й пашіло над юрбою, бо ж почалась усобиця недавно та й люди позвикали вже до воєн, та й не стріляли десь там однокрилівці так наполегливо — заради либонь завтрашніх Зелених свят, коли не тільки працювати, а й воювати є великий гріх.

Отож не чулось тут ніякого повіву війни в ту хвилину, хоч і тинялись по базару козаки в скривавлених завоях, стомлені; закурені, обшарпані, охлялі, а до них кричав тоненько вогненнопейсий рудь, пристаркуватий єврей, що стояв над шапликом з брудною кригою та соломою, в якому плавала прездорова бочка:

— По квас, по квас, — лементував він, — по добрий квас!.. Сонце палить, а квас гасить! — ще й стукав цурупалком у напівпорожню бочку: — По трояку! По трояку!.. Сало палить, а квас гасить! Хто квас минає, той щастя не знає! — і, либонь на щастя сподіваючись, дехто й не минав того страшнуватого пійла, і думав собі Кохайлик, якщо сьогодні розбагатіє-таки, то вихилять вони з мамою зразу по три михайлики, — це тоді вже, як по обіді пити схочеться, бо поки що, в чеканні призиченого циганочкою багатства, хлопцеві хотілось тільки їсти, бо ж ніякого сала, яке тра гасити квасом, у нього давненько вже і в роті не було.

Отже, потрібно було спочатку… хоч трохи розбагатіти, роззолотіти, штани полатати, хліба пожувати, бодай годиноньку порозкошувати.

38

Розбагатіти! Бодай на один день. На годину! Бодай на ту, хвилину, коли він знову стане перед очі тої вередливої та гоноровитої панни, котра так непоштиво сприйняла сьогодні його чесне сватання.

Та хоч багатства й не було поки що, він уже дивився на щедроти базару жаденним оком покупця, бо таки чогось чекав уже й чекав од слів тої циганочки…

Спинявся з матінкою й біля пронозуватих татар, що, на землі схрестивши ноги попід своїми віслюками та верблюдами, зазивали до товарів східних: ординських, турецьких, єгипетських чи персіянських.

Сивий бритоголовий татарин у червоній сорочці з куцими рукавами крутив шаблю, дихав на неї, і слід подиху легкою хмаркою танув на синьому лезі… Були в того татарина й двосічні мечі, і криві ятагани з візерунчастої дамасської криці, і двома горнами палахкотіли очі в молодого коваля.

Купити б ось таку, щоб стати з нею перед очі панні!

А ще краще: зуміти б власною рукою скувати таке диво…

I сивий татарин, з обличчям, вимащеним олією, мов циганське дитя на морозі, блиснув хижими зубами і, видно, зрозумівши невситиму душу хлопця, молодого майстра, дав подержати дамасську шабельку, стокрот зварену, скручену й сковану з окремих тоненьких штабин різного гатунку сталі й заліза, дав поглянути зблизька на дрібні хитромудрі узори на вилощеній кислотою зернястій, смугуватій, синюватій поверхні того крушу чи, як ми тепер сказали б, металу.

Ще й сідла там були в татар, — ах, які сідла! — і мисюри, і крицеві панцири, і лебедині стріли, і срібні сагайдаки, і все те молодому майстрові кортіло взяти до рук, помацати, подихати на сталь, запустити в небо стрілу.

Проти сонця мінились на татарському торзі й шовкові тканини, і все вбирало очі, виграючи пишними барвами небес та квітів Сходу, і все хотілося Михайлові бодай помацати, і парубійко мимоволі спинявся й витріщав ясні хлоп'ячі очі, бо ж нічого, крім витрішків, там купити не міг, але й світився й сяяв, аж мимоволі люди звертали на нього увагу, як і на всіх закоханих, бо ж почуття польоту ще не облишало його, і він летів та й летів, далі та далі, на те полум'я, в котрім річ нехитра й згоріти.

I мила Явдоха, бачивши, як він сяє, і ще не все в тім розуміючи, взяла сина за руку й притримувала, щоб він так не поривався вперед, і глузливо-лагідно спитала:

— Чи ж не тут свого багатства чекатимеш?

— Ні, мамо… Мабуть, не тут!

— Ну, то ходім.

I вони почалапали далі, роззираючись навкруги, але ні розбагатіти, ні заробити шматок хліба їм того дня не щастило ніяк, бо ж усьому тому мирославському базарові не було до прийшлих бідаків ніякісінького діла.

На ньому теліпались пошарпані в останній бійці-чубійці штани та сорочка, а парубкові ж хотілось хоч у руках попом’яти оте мудре сукно всіх кольорів, що ним торгували пихаті німці: фландрським чи брюссельським — на черкеску, лондонським— на рясні шаровари, флорентінським — на червоний жупан, бо все це притьмом потрібне було Михайликові, аби вирядитись і стати хутчій перед очі Ярині Подолянці, яка так зневажливо сьогодні розмовляла з несміливим і обшарпаним голодранцем-ковалиськом.