Кожна з цих концепцій в своїй крайності й однобічності приводить до спотвореного тлумачення сутності істини.

Проте аналіз постановки питання про істину в суб'єктивному і об'єктивному ідеалізмі дає можливість зрозуміти труднощі, з якими стикалися у філософії при рішенні даної проблеми. Основною з них є знову ж таки виявлення взаємовідношення суб'єкта і об'єкта в істині.

Сутність істини може бути розкрита, якщо вона розглядатиметься як теоретична форма рішення суперечностей між суб'єктом і об'єктом в процесі перетворення явищ природи і суспільного життя.

Суб'єкт і об'єкт протистоять один одному. Пізнання не роз'єднує їх, а зв'язує. І це воно робить за допомогою істини, яка, з одного боку, є результатом людської діяльності — і в цьому значенні суб'єктивна, а з другого боку, об'єктивна, оскільки її зміст не залежить ні від людини, ні від людства.

Іншими словами, тільки об'єктивна істина — істина; залишаючись результатом діяльності людини, вона в своєму змісті незалежна від неї. Ці два моменти не міг зв'язати ні об'єктивний, ні суб'єктивний ідеалізм, що виводили істину або тільки з суб'єкта, або тільки з об'єкта.

Діалектичний матеріалізм в понятті об'єктивної істини знайшов розв’язання тих труднощів, об які спіткнулася ідеалістична філософія. Істина може бути тільки об'єктивною, і в той же час її об'єктивність є результатом суб'єктивної діяльності людини, і, чим об’єктивніше істина, тим більшими суб'єктивними зусиллями вона досягається. Але ця суб'єктивна діяльність не складає змісту істинного знання, вона виконує роль засобу руху до неї. І тут об'єктивність і суб'єктивність не виключають, а взаємно доповнюють одне одного. Одне стає можливим тільки завдяки іншому.

2. Істина як процес. Конкретність істини

Питання про істину має й іншу сторону. Недостатньо визнавати існування об'єктивної істини, треба ще показати, якими реальними шляхами людство йде до неї.

Багато матеріалістів у минулому виявлялися безсилими проти агностицизму, що заперечував об'єктивну істину, саме внаслідок того, що вони не могли науково обґрунтувати, якими реальними шляхами вона досягається. Як метафізики, вони представляли істину у вигляді одноразового акту, через який об'єкт осягається відразу, в повному об'ємі, у всьому різноманітті своїх властивостей, відносин і закономірностей.

Одним з найважливіших положень Гегеля в розумінні істини, яке сприйняв і розвинув далі марксизм, є твердження, що істина можлива тільки як процес.

Виходячи з розгляду істини як процесу можна вирішити ряд важких проблем гносеології. Однією з них є питання про суверенність людського пізнання. Чи може людина мати істинне знання про всю об'єктивну реальність? Чи може вона пізнати всі явища і процеси у всій їх повноті?

Негативна відповідь на це питання робить нас абсолютно безсилими перед агностицизмом — адже заперечення можливості досягнення достовірного знання про процеси і явища об'єктивної реальності складає початковий пункт агностицизму. Але на якій підставі можна вважати наше знання суверенним, здатним все осягти, якщо ми на кожному кроці стикаємося з його недосконалістю: незнанням величезної кількості речей і явищ, упевняємося в неточності й неповноті наявного знання про окремі явища.

Якщо замкнути пізнання в межі одного якогось стану минулого, теперішнього часу або майбутнього, то несуверенність його стає очевидним фактом. Ні в жодний конкретний історичний період ми не в змозі знати всіх речей і явищ. Проте якщо пізнання і досягнення об'єктивної істини розглядати як процес, що ніколи не закінчується, то ми побачимо, що вони не мають ні в собі, ні в об'єктивній реальності меж, які пізнання не може перейти в процесі розвитку; але не знання, що знаходиться у спокої, а знання, що безперервно розвивається, здатне в принципі все пізнати.

Власне об'єкти дійсності не можна ділити на пізнаванні й непізнаванні. Хіба в природі одних закладена здібність до того, щоб людина осягла їх сутність, а в інших поставлені кимсь межі для їх пізнання? Наділення самих об'єктів якимись силами, які роблять можливим або неможливим їх пізнання людиною, є формою антропоморфізму, властивого незрілій людській свідомості, що бачить в явищах і речах дійсності злих і добрих духів. Якщо гносеологія теж буде наділяти речі своєрідними духами, що дозволяють або забороняють їх пізнавати, то вона порве з наукою і з’єднається з найвідсталішими релігійними уявленнями.

Несуверенність нашого мислення виникає не від об'єкта, а від суб'єкта, отже, подолання її пов'язано не з тим, що нам необхідна інша об'єктивна реальність, легша і простіша, а з розвитком суб'єкта (людського суспільства) і його пізнання. Ця несуверенність корениться не в природних органах людини (структурі і можливостях органів чуття, мозку), а в суспільній природі, в ступені зрілості людських відносин, характері виробництва, організації праці та соціально-політичного устрою суспільства. Наприклад, елементарні частинки: електрон, протон і т.п. — не були відомі ні Демокриту, ні Аристотелю, ні навіть Ньютону і Менделєєву не тому, що їх органи чуття були недосконалими, нездатними побачити або почути ці частинки. У Н. Бора були такі ж у принципі органи чуття, як і у його великих попередників. Проте Н. Бор жив в інший час, коли людство досягло вищого ступеня цивілізації, коли пізнанню стали доступні речі, з приводу яких раніше могли будувати лише гіпотези.