Звичайне бадьоре життя нашого Я – це постійне актуальне чи неактуальне сприйняття. Постійно і світ речей, і в ньому наше тіло суть існуючі, по мірі (їх) сприйняття. Як же виокремити і як може бути виокремлена звідси сама свідомість –сама свідомість як конкретне буття у собі,як – усвідомлене ним, те, що сприймається як те, що “напроти”свідомості, як “у собі і для себе”?

… Я постійно споглядаю ось цей стіл. Я ходжу навколо нього, увесь час змінюючи своє місцезнаходження у просторі, – при цьому мені безперервно притаманне усвідомлення живої речовинної присутності тут ось цього одного і того самого стола, причому того ж самого, який залишається в самому собі незмінним. Однак сприйняття стола – постійно змінюється, воно є безперервність мінливих сприймань. Закрий очі. Усі інші мої почуття ніяк не пов’язані зі столом. Тепер я його зовсім не сприймаю. Відкрию очі – і маю знову сприйняття стола. Те саме сприйняття? Будемо точними. Повторюючись, сприйняття ніколи, ні за жодних обставин не залишається, як індивідуальне, одним і тим самим. Лише стіл – той самий; як тотожний, він усвідомлюється синтетичною свідомістю, яка поєднує нове сприйняття з пригадуванням… Само сприйняття, будучи тим, чим воно є, перебуває у постійному потоці свідомості є постійним потоком: безперервно “за раз” сприйняття відходить до свідомості, яка поєднується з ним ось тільки що минулого і разом із тим вже спалахує нове “тепер” і т.д. Як і сама сприйнята річ взагалі, як і все та будь-що, що йому належить – частини, сторони, моменти, – згідно усюди однаковим засадам сприйняття необхідно є трансцендентними – не має значення, називаються вони первинними чи вторинними, якостями. Колір побаченої речі – це принципово не реальний момент усвідомлення кольору, – він являється. Однак, допоки він являється, явище, яке підтверджує досвід, може і повинне безперервно змінюватися. Один і той самийколір являється у безперервному розмаїтті кольорових нюансів… Один і той самий образ (як один і той самий тілесно даний) безперервно являється усе “новим і новим чином”, у нових проекціях свого образу…У той час річ – це інтенціональна єдність: те, що усвідомлюється як тотожно-єдине у безперервно упорядкованому протіканні багатоманітних сприйнять, що переходять один в одне, – і цим останнім, багатоманітним сприйняттям постійно притаманний свій певний дескриптивний склад, який по мірі сутності, наданий такій єдності. Так, наприклад, до кожної фази сприйняття необхідно належить конкретне наповнення кольоровими нюансами, проекціями образу і т.п. Останні відносять до “даних відчуття”, до даних особливого регіону з певними родами, у межах – кожного такого роду дані сходяться у конкретні єдності (синтези) переживання… поряд із тим, такі дані… одухотворюються у кожній конкретні єдності сприйняття через “осягнення”, отже, будучи одухотвореними, виконують “ репрезентуючу функцію”,або разом із нею складають те що ми називаємо “явищем”кольору, образу і т.п. Все це, сплітаючись ще з іншими характеристиками, вичерпує реальний склад сприйняття – сприйняття яке є усвідомленням однієї і тієї ж речі … Необхідно увесь час чітко бачити, що ті дані відчуття, які виконують функцію нюансування кольору, нюансування фактури, проектування образу і т.д. – функцію “репрезентування”, самим принциповим чином відрізняються від кольору як такого, фактури як такої, образу як такого, інакшу кажучи – від будь-яких різновидів моментів речі. Нюанс – хоча йому терміново знаходиться ім’я – має відношення до принципово іншого роду, аніж нюансоване. Нюанс – це переживання.Переживання є можливим лише як переймання чимось, а не як дещо просторове. А нюансоване принципово можливе лише як просторове (воно у своїй сутності і є просторове), однак воно не можливо як переживання…

п. 42. Буття як свідомість та буття як реальність. Принципова відмінність способів споглядання.

Підсумком проведених нами міркувань стала трансцендентність речі у відношенні до її сприйняття, а надалі у відношенні до будь-якого її усвідомлення як такого – не просто у тому розумінні, що річ не можлива як реальна складова свідомості, однак це положення речей у цілому споглядається ейдетично: в абсолютно безумовній всезагальності, або ж необхідності річ не може бути дана реально-іманентно у жодному сприйнятті, у жодній свідомості як такій. Таким чином, постає фундаментальна істотна відмінність між буттям як переживанням та буттям як річчю.Принципово до регіональної сутності “переживання” (особливо до регіональної специфікації cogitatio) належить те, що воно сприймається в іманентному сприйнятті, до сутності просторово-речового (буття), що воно не сприймається подібним чином… До речі як такої, до всякої реальності у справжньому сенсі… у сутності цілком “принципово” належить нездатність бути іманентно-сприйнятою, а тим самим бути взагалі отриманою у взаємозв’язку переживань. Отже річ сама по собі називається трансцендентною. Саме у цьому полягає принципова відмінність способів буття, яка взагалі існує у світі – відмінність між свідомістю та буттям.

До такої протилежності між іманентним та трансцендентним належить, надалі… принципова відмінність різновидів даності.Сприйняття іманентне та трансцендентне відрізняються взагалі не тим, що інтенціональний предмет перебуває тут як жива тілесна самість, в одному випадку реально іманентний сприйняттю, в іншому ж ні, – вони відрізняються, скоріше, способами даності…Річ ми сприймаємо завдяки тому, що вона “нюансується” – “проектується” згідно усім своїм визначенням, які лише “дійсно”, по-справжньому “потрапляють” у сприйняття. Переживання ж не нюансується.Те, що “наше” сприйняття речей не здатне досягати самих речей інакше, аніж через проекції-нюанси таких, – це не випадкова забаганка речей і невипадкова обставина “нашої людської конституції”. Навпаки, очевидно – у цьому полягає сама сутність просторово-речевого (буття), причому навіть у самому широкому сенсі, який охоплює усі “речі споглядання”, - що так влаштоване буття принципово може бути даним у сприйнятті лише завдяки нюансуванню; так само в самій сутності cogitationes, переживань як таких, має відношення те, що вони взагалі виключають подібне. Для сущого в регіоні цих останніх, інакше кажучи, взагалі не мають сенсу ні “явище”, ні “репрезентація” за допомогою нюансів-проекцій. Де відсутнє просторове буття, там не має сенсу говорити про бачення з різних точок зору, зі зміною орієнтації, з різних точок зору, які б тут надавалися б у різних перспективах, згідно з різним проекціям та нюансам… Існуюча у просторі річ, яку ми споглядаємо, – це, за умови усієї її трансцендентності, сприйнята, дана у всій своїй живій тілесності.У жодному разі замість такої нам не дається певний образ або знак. Ні, не потрібно замість сприйняття підсовувати якусь свідомість знаків чи образів… У сприйнятті таке ще специфічно характеризується як “жива тілесність” – на противагу модифікованому характеру того, що лише “мріється”, того, що лише “наглядно уявляється” у пригадуванні чи вільній фантазії…

С.137-157

Розділ третій

Питання методики та проблематика чистої феноменології

Глава перша.

Попередні методичні міркування.

П. 63. Особливе значення методичних міркувань для феноменології.

Якщо ми будемо дотримуватися норм, які нам приписують феноменологічні редукції, якщо ми точно у відповідності з їх вимогами виключимо усі трансценденції та, звідси, будемо брати переживання в їхній чистоті за їх власною сутністю, то перед нами відкриється, згідно вищевикладеному, поле ейдетичного пізнання. Після того, як ми подолаємо початкові труднощі, воно постане як нескінченне поле, яке простягається на всі боки. А саме, багатоманітність способів і форм переживання разом зі всіма їх реальними та інтенціональними складовими сутностей невичерпна, а тому невичерпним є і розмаїття засадничих усередині них сутнісних взаємозв’язків та аподиктично необхідних істин. Отже, наше завдання полягає у тому, щоб обробляти це нескінченне поле притаманного свідомості апріорі…Однак, з чого тут правильно розпочинати? Насправді початок тут є найскладнішим, і ситуація незвичайна… Тут усе зовсім не так, як із даними природної установки, особливо ж з об’єктами природи, які добре нам відомі з безперервного досвіду, з інтелектуальних вправ, що тривають ось уже тисячі років; коли ми спробуємо самостійно продовжувати та просувати їх пізнання, нам вже відомі різноманітні їх особливості, елементи, закони. При цьому все невідоме – горизонт відомого. Будь-яке методичне зусилля продовжує уже дане, удосконалення методу спирається на вже наявний метод; загалом йдеться про розвиток спеціальних методів, які вбудовуються у попередньо даний, усталений стиль виправданої вже наукової методики, і відшукуючи нове, керуються цим стилем.

Наскільки все по іншому у феноменології! Мало того, що ще до всякого методу, який визначає суть справи вона вже потребує методу – для того, щоб взагалі надати поле трансцендентально чистої свідомості тому погляду, який схоплює його; мало того, що їй необхідно відвертати погляд від тих природних даних, які залишаються та немовби самі вплітаються у нові інтендовані дані…, – не вистачає також і всього того, що так іде на користь у сфері природних предметів, а саме звичної близькості їх завдяки давно засвоєному баченню, дару отриманих за спадщиною теоретичних ходів думки та методів, які відповідають свому предмету. …Феноменологія, яка виступає на сцену, має рахуватися з настроями скепсису. Їй належить не просто розвинути свій метод, з предметів нового типу здобути нові та незвичні знання, але вона має досягнути повної ясності відносно смислу та значущості цього методу для того, щоб бути спроможною стійко витримати усі серйозні заперечення.

До цього додається і дещо більш важливе, оскільки поєднане з принципами: за своєю сутністю феноменологія повинна претендувати на роль “першої” філософії, яка запропонує засоби для будь-якої критики розуму, яка ще має здійснитися, саме тому вона вимагає повної безумовності, і, щодо неї самої – абсолютної ясності рефлективного споглядання. Сутність самої феноменології у тому, щоб реалізувати цілковиту ясність відносно її власної сутності, отже, і відносно принципів її методу…

П.65. Обернена зворотна співвіднесеність феноменології із нею самою.

Далі, очевидна перешкода полягає в наступному: за феноменологічної установки ми спрямовуємо свій погляд на чисті переживання, для того, щоб дослідити їх, однак переживання самого цього дослідника, переживання самої цієї установки і самого спрямування погляду, якщо розглядати їх у феноменологічній чистоті, одночасно так чи інакше належать області того, що тут досліджується.

Проте і тут немає жодних труднощів. Така сама ситуація у психології та в логічній ноетиці. Мислення психолога теж є дещо психологічне, мислення логіка – дещо логічне, тобто воно і само входить до об’єму логічних норм. Подібна зворотне обернене співвідношення науки з самою собою могло б викликати недовіру лише у тому випадку, якби від феноменологічних, психологічних та логічних висновків такого-то мислення такого-то мислителя залежало пізнання усього іншого у відповідних галузях дослідження, проте це абсурдне припущення.

…Якщо феноменологія передбачає бути в рамках лише безпосередньої інтуїції чисто “дескриптивною”наукою про сутності, то загальність її методу дана заздалегідь – як дещо само по собі очевидне. Справа феноменології у показовому вигляді надати зору чисті події свідомості, довести їх до повної ясності, вправлятися в їх аналізі, в осягненні їх сутності в межах такої ясності, переслідувати доступні ясному баченню сутнісні взаємозв’язки, те, що було побаченим, виражати в адекватних понятійних вираженнях, смисл яких передається виключно побаченим, тобто тим, що взагалі бачиться ясно. Наївне користування таким методом спочатку слугує лише тому, щоб ми змогли якось звикнути до нової області, потренуватися на її території щодо вміння дивитися, схоплювати та аналізувати і якось познайомитися з даностями цієї області, – навпаки, наукова рефлексія сутності самого методу, сутності розіграних у ньому видів даностей, рефлексія сутності, можливостей та умов повної ясності та довершеного бачення , рівно як цілком адекватного й чіткого понятійного вираження та т.п. бере на себе функцію, загального, логічно строгого обґрунтування методу. Якщо таку рефлексію здійснювати свідомо і послідовно, то вона набуває характеру та цінності наукового методу, який в даному конкретному випадку, застосовуючи чітко формульовані методичні норми, дозволяє собі критику – критику, яка обмежує та удосконалює метод. Зворотна співвіднесеність феноменології із нею самою виявляється тоді у тому, що все осмислене і чітко встановлене методичною рефлексією стосовно ясності бачення, вираження і т.п. у свою чергу належить до володінь феноменології, у тому, що усі саморефлексивні аналізи виявляються також феноменологічними сутнісними аналізами, а отримані методологічні бачення також підпадають під вплив норм, які ж вони і формулюють…