Шрифт:
— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський.
І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти апарат — діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу. Знімати з ракети, що велетенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі апарата, потім складати, монтувати їх — «вдихати душу», як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.
Спочатку Мілько розкрив ящики, в яких лежали частини шасі. Шасі треба було змонтувати насамперед. Впоравшись із цим, взялися за моторний комплекс.
Сонце черкнулося ламаної лінії високих гірських вершин, то ховаючись за гостроребрими шпилями, то знову бризкаючи променями з-за них, а робота ще не була закінчена. Всі троє втомилися, зголодніли. Та й те сказати: треба було припасувати сотні деталей, закріпити їх — скільки кропіткої праці!
Іван Макарович захоплено дивився, як юнаки орудують інструментом, особливо Михайло. «Люди розумової праці, як вони добре призвичаїлись до фізичної! — думав професор. — Любо глянути!»
Невдовзі апарат набрав своїх обрисів. Це був агрегат, дуже схожий на стіл, замість ніжок в якого встановлено реактивні двигуни. Зверху, на відкритій платформі, — четверо відкидних сидінь у два ряди.
А коли апарат був складений повністю, Іван Макарович потис хлопцям руки, хоч зробити це як слід заважав скафандр.
— Дякую, дуже дякую, товариші! — говорив він через шлемофон. — А тепер — відпочинок!
Але Мілько спочатку жестами, а потім через свій передавач попросив дозволу випробувати машину. Івану Макаровичу самому кортіло переконатися, як працюватимуть двигуни, отож довго умовляти його не довелося.
Випробування, як і слід було чекати, пройшло успішно. Задоволені піднімалися вони в кабіну свого космічного корабля.
ЩО ТАКЕ КРАСА?
Іван Макарович вже почав поглядати на годинника, коли, нарешті, повернувся Отто Дік. Він перезарядив свого мініатюрного магнітофона — вийняв «надиктовану» котушечку, а замість неї вставив нову. Знову засунув його в нагрудну кишеню комбінезона.
Розглянули фотокарту, визначили об’єкти першочергових досліджень. Михайло Мілько мав залишатися в «Кометі». І хоч він міг навіть спросоння повторити всі пункти суворої «Інструкції механіка-космонавта», Плугар нагадав:
— Ще раз повторюю: підтримуйте зв’язок; з ракети не виходити й на хвилину. В критичному становищі діяти згідно «Положення».
— Зрозуміло, Іване Макаровичу.
Михайло подивився на суворе, але таке добре обличчя свого керівника, на його сірі очі і подумав:
«Ніякого критичного становища. Не може такого бути, щоб я повернувся на Землю без вас!»
Жаннета Барб’є також висловила бажання залишитися. Вона мала намір встановити свою пересувну обсерваторію тут, на посадочному плато.
Отто Дік, як її старший колега, сказав Плугареві:
— Я не заперечую, нехай Жаннета Барб’є залишається тут, на базі. В неї чимала програма спостережень…
— Це вже домовлено, — Плугар глянув на годинника.
— Але все-таки я хотів би мати собі колегу, — продовжував Дік. — Відпустіть зі мною… товариша Робота.
— Будь ласка, — згодився Плугар. — Він виконає усі ваші завдання, якщо… ви з ним подружите.
Дік усміхнувся:
— О, так!
Плугар швидко відщепнув скоби, якими Робот був прикріплений у виїмці в стіні, ввімкнув живлення. Електричний секретар повернув свої об’єктиви в бік Плугаря, поворухнув плечима, зручніше став.
— Я вас слухаю, Іване Макаровичу, — проговорив рівним металічним голосом.
— Занотуйте собі, мій секретарю, — лагідно, наче до людини, звернувся до нього Плугар, — ви відправляєтесь в експедицію по Місяцю з Отто Діком. Треба виконувати всі його розумні накази.
— Ми вже на Місяці? — спитав Робот.
В голосі його не було найменшого здивування, він просто хотів одержати інформацію.
— Так, ми вже на Місяці.
— В моїй пам’яті немає перельоту.
— Пам’ять була вимкнута.
— Зрозуміло, — проскрипів Робот. — Тут я працюватиму з Отто Діком. Я не чую його голосу.
Дік підійшов до Робота:
— Я єсть Отто Дік.
— Я ніколи не забуду вашого владного голосу.
— Отже, познайомились, — Плугар подивився тепер на Загорського, який стояв біля вихідного люка. — Виходимо назовні. До побачення, Жаннето! До побачення, Михайле!