— От і я стану спортсменом! — пожартував професор. Підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий, може, тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх з усіх боків, невідомість, яка чигала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо — від усього цього ставало моторошно, і професор хотів «нормалізувати» обстановку розмовою. — Ті, що тут ходили, були собі нівроку, — продовжував він, — якщо… побудували такі сходи… А взагалі тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумалися, — відгукнувся Загорський. — А ті, що тут ходили, Іване Макаровичу, звуться селенітами.

— Хто його зна… А втім, ще побачимо.

— Ну як ви ще можете сумніватися, Іване Макаровичу? Життя таке різноманітне у своїх проявах. От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували шестигранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли, як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може, вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню, Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темно-голубому фоні зненацька спалахували в світлі ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось дорогоцінного каміння, спалахували і гасли, як тільки світло посувалося далі.

Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дійти до самого центру цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський з Плугарем стали наче вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху крізь вузенький отвір проникало сонячне проміння і, впавши на ввігнуту сферичну поверхню «чаші», викрешувало безліч голубих вогнів. А внизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось яскравого каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із ядра Місяця.

Це була музика! Музика світла і кольорів — похмура і разом осяйна. Тисячі скрипок зазвучали в Миколиній душі. Стояв, як заворожений. Угорі виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).

Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись від каміння, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що тут пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що обступили «чашу». Вигук здивування вирвався у нього з грудей:

— Гляньте! Селеніти!

Іван Макарович повернувся у той бік. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу… Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, які зберегли форму живих істот. Коли він спробував доторкнутися, порох розсипався, наче нічого й не було.

У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до тих істот, які давно стали порохом.

Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлогу, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі призвичаїлись, і вони почали помічати блиск сузір’їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.

— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.

Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію цієї матеріальної культури, призначення споруд, а може, навіть і звичаї їхніх господарів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на поверхні неможливе через брак атмосфери, холод і спеку. Мабуть, вони шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, джерелом надій, сподівань для цих істот було не холодне небо, а надра планети. Їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їх не врятувало…

— Ех, якби вони протримались до нашого приїзду! Ми б їм допомогли!

— Треба все це на кіноплівку, Миколо.

— Апарат же нагорі!

Тільки тепер вони згадали про свій транспорт, залишений під скелею, про ракету, яка височить десь за горами. Як там Жаннета і Мілько?

— Я піду візьму апарат, Іване Макаровичу.

— Ідіть, — якось неохоче погодився професор. — Та не баріться!

— Скільки ми сюди йшли? — міркував Микола, дивлячись на годинника, що світився на ліхтарі. — Здається, години півтори. А тепер я швидше, за годину справлюся!

— Гаразд!

Микола встав і швидко пішов. Кілька хвилин Іван Макарович бачив, як перескакувало по колонах світло його ліхтаря.

«Камінь, навколо тільки камінь, — подумав професор. — Немає ніяких слідів металу… Треба пошукати…» Потім чомусь згадалося рідне місто, сонячні луки за Дніпром і прозоро-сині хвилі ріки. Перед очима захиталася яхта, і Плугар побачив на фоні білого паруса бронзову постать своєї доньки. Він стоїть, схилившись на балюстраду набережної, яхта летить, мов птах. Донька махає до нього рукою, гукає, але слів не чути. Він біжить вздовж набережної, хоче не відстати від яхти, але втома підкошує йому ноги, він падає і… прокидається.