І візник стримано притакував:

— Це точно. Ось у нас німець управитель був — за будь-яку потраву полтинник або карбованця. Просто собака…

Ось вам і готове тверде переконання, що наш „мужичок мудро ставиться до смерти“ й несхитно вірить у перемогу. Ось вам і чудо-богатир, і „богоносець“, і „Христолюбний простак“, що його „якби не споювали та не тримали б у рабстві“…»

Утім, ніхто з письменників, окрім Ґете, не мав такої слави, як Л. Толстой — пророк, обожнений своїми сучасниками. Прочани з усіх країн світу приїжджали до «яснополянського мудреця», чиє слово важило для людей, що «шукали духовности», більше, ніж слово церковних ієрархів, не кажучи про державних чиновників. Два царі в Росії, дейкували сучасники, — один на троні, інший у Ясній Поляні. У листі до Ніколая II від 16-го січня 1902-го р. письменник називає імператора « любий братику». Вплив письменника і проповідника був безумовний серед читаючої публіки, тобто серед тих людей, які згодом визначили вибір Росії в ситуації, коли, за словами Толстого, « все перевернулося й тільки вкладається».

Спираючи на християнство, Л. Толстой став засновником нової релігії (толстовства), впливаючи надалі не лише на духовне, але на соціяльно-політичне життя Російської імперії. За опитуванням «Вісника знання», проведеним 1909-го року, виявилося, що найпопулярнішим автором був Л. Толстой (295 голосів), після нього значився Чарльз Дарвін (152 голоси), а Карл Маркс був лише на шістнадцятому місці (52 голоси). Тим не менш, саме дві культові оцінки, видані, відповідно, поетом-декадентом і революціонером-марксистом, важили у подальшому поступі толстовства на теренах суспільної думки XX-го століття. Отже, 1905-го року А. Блок опублікував епохальну статтю «Сонце над Росією», натомість В. Ленін 1908-го року озвався власним розгромно-культовим опусом «Лев Толстой як дзеркало російської революції», в якому значив, що яснополянський старець « не міг абсолютно зрозуміти ані робітничого руху та його ролі у боротьбі за соціялізм, ані російської революції, що само собою очевидно», і тому надалі « під молотом столипінських уроків, за умов неухильної аґітації революційних соціял-демократів, не тільки соціялістичний пролетаріят, але й демократичні маси селянства будуть неминуче висувати ще більш загартованих бійців, які ще менш впадатимуть у наш історичний гріх толстовщини!»

Проте справжню суть впливу Л. Толстого навіть у Росії зрозуміли не одразу. Літературних «пророків» взагалі не так просто розпізнати. « Загалом літературний підхід до життя просто отруїв нас, — зауважує І. Бунін в „Окаянних днях“. — Що, наприклад, зробили ми з тим розмаїтим життям, яким жила Росія останнє століття? Розбили, розділили її на десятиліття — двадцяті, тридцяті, сорокові, шістдесяті роки — і кожне десятиліття позначили його літературним героєм: Чацький, Онєгін, Печорін, Базаров… Хіба це не курям на сміх, коли, до того ж, згадати, що героям цим було одному вісімнадцять років, другому дев’ятнадцять, третьому, найстаршому, двадцять!»

Що ж до освіти «літературного» покоління, то його пророк Л. Толстой значив: « Ідеал наш позаду, а не попереду. Виховання псує, а не виправляє людей». Проте назадницький рух Л. Толстого від цінностей західноевропейської цивілізації до антихристиянського варварства зауважили спершу німці, оскільки свого часу проминули сей період. « Західньо-марксистський чекан, що опромінив ясним світлом великий переворот у країні Толстого, не заважає нам побачити в більшовицькому перевороті кінець Петровської епохи — західньо-ліберальноїе вропейської епохи в історії Росії, що з цією революцією знову повертається обличчям до Сходу, — значив у 1922-му році Т. Манн. — Але хіба від моменту цього історичного повороту, чиїм пророком (хоча в Москві не визнають цього) був Лев Толстой, — хіба не з цього моменту з'явилося в Західній Европі відчуття, що і вона, і ми, і увесь світ, а не тільки Росія, присутні при кінці епохи, епохи буржуазно-гуманістичної і ліберальної, котра народилася в епоху Відродження, досягла розквіту в період французької революції, і зараз ми присутні при її останніх корчах і агонії?»

Харків. Будинок мистецтва. 1930-ті роки

Щодо вульґарного антиевропейського «толстовства» в контексті тогочасних гуманітарних пошуків варто зазначити, що імперська наука до 1917-го року загалом була складовою частиною міжнародного наукового співтовариства, нехай і розділеного значними протиріччями (наприклад, між Німеччиною і Францією), але об’єднаного складною мережею міжнародних спілок, дисциплінарними суспільствами і конгресами, системою поїздок і відряджень, нарешті, студентською діяспорою та науковим зарубіжжям. Перша світова війна ще до «революційних» потрясінь 1917-го року істотно змінила цю картину. Події 1914—1918-их років — колективні відозви професорів і виключення з наукових асоціяцій колеґ із країн-супротивників — були жорстоким іспитом саме для ідеалів безкорисливого і невтрального наукового служіння. Найголовніше ж те, що в ході війни трансформувався характер зв’язку наукових досліджень з політичним і соціяльним розвитком, а отже, хоч із «національно-державним» фактором. Інтернаціональні стосунки наукової кооперації на рівні безпосередніх досліджень стали залежати від організаційних систем співробітництва та їхнього державного регулювання. Насамперед це стосувалося соціяльних наук, для яких перша половина XX-го століття була періодом занурення в структури соціяльної держави в експертній та освітній ролі.

Загалом, за винятком войовничих слов’янофілів на кшталт В. Ерна чи С. Булґакова, більшість російських учених після евфорії літа—осени 1914-го року бачила у війні на стороні Англії та Франції перспективу демократизації внутрішнього ладу імперії і зміцнення контактів з ліберальними академічними колами цих держав. Таким чином, учені Російської імперії воліли бачити европейську «республіку знань» більш інтернаціональною, ніж вона була насправді. Звідси й подив багатьом діячів, що пристали на співпрацю з урядом СРСР, з приводу ворожосте зарубіжних (наприклад, німецьких і французьких) колеґ, з яким вони стикалися, потрапляючи в Европу вже у 1920-их роках.

Але нехай вже пророки більшовізму походять з самої лише «толстовської» російської інтеліґенції, і З. Гіпіюс свідчить: « Ми, інтеліґенція — якийсь вічний Ізраїль, причому дурний. Ми вічно гнані усяким урядом, царським, а чи комуністичним. Ми ніде не числимось. І ми блискуче довели, що ми того варті. Гнила воля зробила нас гідними підданими Ніколая. Тепер ми гідні владарювання Хамів, що захопили нас голіруч…» Втім, якщо й надалі наполягати на суто сільському менталітеті українського народу, «неписьменність» якого не дозволяла близько запізнатися з «інтеліґентськими» писаннями російських чи західних філософів, то панацею все одно матимемо слабеньку. Бурлескну й водевільну, наче хвалена народна мудрість. « Ще одне хотілося б сказати вже про саму оту народню мудрість, — значив з цього „антиінтеліґентського“ приводу у 1929-му році І. Млодзинський, упорядник „Практичного російсько-українського словника приказок“. — Як глянеш на чотирнадцять тисяч українських приказок, що їх Номис зібрав докупи, то спочатку аж моторошно стає — яка ж то розмаїта й на тонкий зміст, і на гострий дотеп багата маса. Та коли ближче присунешся до того діла, то бачиш, що цей різноколірний мільйон ілюструє, може, який десяток, а може, два філософських, побутового характеру тез. Народня бо мудрість широка образами і взірцями й прикрасами, та вузька в самій своїй філософії.

Суто селянська духом своїм, глибоко дрібнобуржуазна в своїй моралі, уперто власницька, запекло консервативна ця народня мудрість. Окреме лютої ненависти до пана, ледве чи можна знайти в ній щось передове».

Проте не лише умоглядним (науковим і філософським) чином ширилась «народницька» зараза проґресу (більшовізму) в Україні. Існували також цілком «родинні», «матримоніяльні» шляхи її інвазії в «селянський» контекст — «селянський», себто патріярхально-церковний за формою і наповненням. Наприклад, мішані шлюби, як у хрестоматійному, «інтеліґентському» випадку харків’янина Олександра Алчевського і Христі Журавльової з Курську (майбутньої « просвітительки народу» Христини Алчевської), звідки філософсько-толстовський «більшовізм» заносився до малоросійських осередків імперії.