Проте невипадково сюжет про скривджену москалями красуню, що за всі часи уособлювала гіркий образ України як покритки, « чайки-небоги» й « підніжки Москви», завжди був одним з найулюбленіших в історії української культури. Може, через те, що противились якраз своєму, обридлому, прісному і холопському, а душа тягнулась до забороненого плоду чужої культури? До речі, це цілком природна реакція організму, що століттями харчувався жебрацькими плачами, кобзарськими псалмами та іншим продуктом низової, а не вершинної естетики переможців. Якщо ж перемагали, то виключно у «фолкльорний» спосіб. « У той час, коли нарід наш гине від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, — таврували українофілів ще у 1890-х роках радикали з Братства тарасівців, — по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п'ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи…»

Микола Скрипник

Утім, на всі ліберально-демократичні маніпуляції патріотів-народників українське село, за висловом Винниченка, «лише дивилося з-під лоба і грізно мугикало». «Кидаючись до народу, ми кидаємось просто під ноги скаженій трійці на вірну погибель», — так само застерігав А. Блок російських народників у своїй статті «Народ та інтеліґенція». От лишень гоголівська «птица-тройка», яку мав на увазі поет і яка символізувала стихію «народности», перетворилася під описувану пору «революційних» зрушень на міщанську таратайку Чічікова з «Мертвих душ». З поетами, щоправда, теж вийшло ненабагато краще, оскільки, як значив О. Мандельштам, « не підкоряється мені перо: воно розщепилося й розбризкало свою чорну кров, ніби прив'язане до телеграфного бюрка — публічне, спаскуджене блазнями в шубах, розмінявши свій ластів'ячий розчерк — первісний натиск — на „приїзди ради бога“, на „сумую“ і „цілую“ неголених паскудників, які шепочуть телеграмку в надиханий хутряний комір». Що ж до справжнього обличчя « селянської гостинности», про яку згадував Д. Донцов, то проявлялась вона радше щодо свого ближнього, аніж до ворога чи супостата. « Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули», — листували до М. Єреміїва, редактора газети «Рада», стривожені незрозумілою патріотичною ідентифікацією «українські» селяни.

« Ще перед лютневою революцією 17 року українське село становило собою етнографічну масу, розчленовану на локальні, замкнені в собі, відрубні „монади“, — пояснює цей стан В. Домонтович. — Перехід од цієї монадної стадії роздріблености до освідомлення себе в цілості як народу, як народної цілости, а тоді до свідомости себе як нації, не міг статися ні раптом, ні в усій повноті завершености. Потрібний був час, переходові етапи, посередні стадії, хронологічна відстань, варіянти новотворів, випробування різних спроб, розвиток подій, поглиблення процесів».

Харків. Майдан Рози Люксембург. 1930-ті роки

Втім, яке там усвідомлення! Село залишалося селом на всьому просторі колишньої імперії. « Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Европу», — значив український радянський драматург М. Куліш. « Тяжко зрозуміти й повірити, що російський мужик не християнин, не покірний божий слуга, а мрійливий бандит», — підтверджував російський і не менш радянський письменник К. Федін.

З огляду на споконвічну спроможність популярних европейських та російських предтеч соціокультурного колективізму на кшталт чи то «прагматика» К. Маркса і «пророка» Л. Толстого, а чи відвертих шарлатанів З. Фройда і Є. Блаватської, схильних, за Г. Хоткевичем, « служить зразком для масового українського інтеліґента, що, уподібнившись дикуну, схильний більш до запозичення неґативних сторін сусідньої культури, ніж позитивних», можна ствердити, що той самий розбурканий, четвертий « сон розуму» Віри Павлової (і чужорідного проґресу) породив чудовиськ філософської думки, чиї писання, думки і вчення рознеслися по малоросійських окраїнах Европи.

Лев Толстой

Найбільш до експансії ідей «народництва» як предтечі більшовізму прислужився, звичайно ж, Л. Толстой. Сама російська інтеліґенція, звичайно ж, мала власний «підхід» до народу, про який значить І. Бунін у «Великому дурмані»: « Звідки інтеліґенція черпала свої знання про народ? Окрім літератури — ще й завдяки спілкування з народом, а спілкування це було приблизно таке. Пізно вночі, їдучи з гостини або з якогось засідання на старенькому зігнутому візникові вулицями Москви чи Петербурґу, позіхаючи, питали:

— Візнику, ти смерти боїшся?

І візник машинально відповідав дурневі пану:

— Смерти? Дак чого ж її боятися? Її боятися нема чого.

— А німців — як гадаєш, ми здолаємо?

— Як не здолати! Треба здолати.

— Так, брате, треба… Тільки ось у чому затримка… Затримка в тому, що цариця в нас німкеня… Та й цар — який він, по суті, русак?