— Де ж ви пропали?

Сідалковський обернувся — і їхні погляди схрестилися, як дві інверсії в небі: в машині сиділа Тамара. Вона мала такий вигляд, ніби щойно виграла в лотерею омріяне, але ще й досі не вірила в своє щастя.

— Мої нещодавно втрачені надії та ілюзії, — мовив Сідалковський голосом читця, який несподівано переміг у театральному конкурсі. — А я через вас ледь не втратив голови. Хоч знав, що це не головка циліндра і на станції техобслуговування її не заміниш.

— Так уже й втратили… Куди ж ви йшли?

— На поклик серця і пригод…

— Ох, ви й швидкий, — Тамара посміхалася. Загадковий Сідалковський їй одразу сподобався. Але лякало її одне: іноземець.

— Швидкими бувають тільки поїзди і бігуни на короткі дистанції.

— А звідки ви так добре знаєте нашу мову?

— У коледжі проходили, — не моргнувши оком, відповів Сідалковський, а тоді, обернувшись, поклав руку на спинку сидіння, і його погляд, ніби мимоволі, знову ковзнув по дівочих ногах.

Іншому б стало ніяково. Але Сідалковський цим не страждав: його очі світилися самозадоволенням і добре замаскованим нахабством. Одна пара колін була без капрону, і вони по-весняному біліли. Сідалковський ще раз, оцінюючи, глянув на них і подумав: «Після зими про таку шкіру не скажеш, що вона найкраща в світі».

Тамара начебто розуміла це і прикрасила ноги капроном того кольору, котрий посезонно купувався тільки на чорноморських пляжах і яким жінок ще не могло безкоштовно забезпечити травневе київське сонце. «Такі ноги могли достойно прикрашати вітрини центральних універмагів, — подумав Сідалковський, бо саме в цей час голова його нічим іншим не була забита. — Або брати активну участь у конкурсі краси «Жіночі ноги — 79».

Ноги й справді були гарні. Вони виривалися з-під яскраво вишитого вбрання, обсипаного бісером та блискітками, й опускалися, наче два живих струмені покатого водоспаду, в червоні чобітки. Ті самі чобітки, перед якими схилився свого часу Париж, а тепер був готовий схилитися і Сідалковський.

— Самодіяльність! — вихопилось у Сідалковського.

— Що ви сказали? — несподівано втрутився в розмову «брандмейстер», як про себе прозвав Сідалковський кирпатого юнака з довірливими, короткозорими очима.

— Пробачте. То я згадав, що у нас чудова самодіяльність, — перейшов на прозу Сідалковський.

— А-а! Ми вам і свою покажемо. Це буде пізніше. Після офіційної зустрічі. Після вечері… А тепер знайомимось. Славатій Мурченко. Можете звати просто Слава. На мене усі так кажуть, — він строчив, як апарат, що вибиває тексти телеграм. Сідалковський про всяк випадок відсунувся подалі, бо йому здавалося, що одне із цих коротких речень раптом вилетить від Мурченка і зіб'є йому окуляри «дипломат», з якими Сідалковський, як і з фразами, не розлучався. — Ви з польської делегації?! Мову знаєте чудово! Виступали — колосально! Ми у захопленні!

Мурченко говорив «ми», але Сідалковський ще не знав, від чийого імені.

— Ніхто з наших не повірив. Селекціонер-поліглот. Здорово! Вимова чиста. Акценту ніякого. Ви кандидат? — чи то запитував, чи то стверджував Мурченко.

— Кандидат у кандидати, — нахабно промовив Сідалковський, у якого завжди з'являлася неприязнь до людей, які говорили більше за нього.

— Вимова прекрасна! Чисто літературна!..

— Київсько-полтавський діалект..

— Ви й це знаєте? Нічого. Ми теж здивуємо. У «Фіндіпоші» є Ховрашкевич. Польською розмовляє, як своєю. Своєю, як польською. А втім, може, він і поляк… Під час симпозіуму познайомитесь. Ні, раніше. Ховрашкевич буде на бенкеті. Так!

У Сідалковського хміль давно вивітрився, і в голові почало прояснюватися, як на небі одразу ж після дощу. «У наш час так багато різних декад, — думав Сідалковський, — симпозіумів, тижнів, обмінів досвіду, зустрічей з передовиками, шефами, підшефними, що можна аніскільки не сумніватися: мене прийняли за того поляка, якого зняли в Унгенах, і тепер везуть на бенкет».

Звичайно, незабаром усе стане на своє місце. То чи не краще з цим покінчити уже зараз: зупинити автомашину, вийти на бульварі Шевченка (якраз по ньому вони проїжджають) і переночувати у свого давнього приятеля й земляка, який десь тут знімав кімнатку і наполегливо запрошував у гості?

Але були й інші думки в Сідалковського: а чому б і не повечеряти на дурничку? Тим більше є запрошення. Та й відомо, на таких бенкетах часто сидять люди, які мають відношення до тих учт таке ж самісіньке, як Сідалковський до польської делегації.

Він ще раз оглянувся, ніби відчуваючи на собі чийсь погляд. Тамара показала йому разок чистих зубів, яким у найближчий десяток років ніяка корозія, здається, не загрожувала. Сідалковський посміхнувся у відповідь, але відчув непідробну фальш: посмішка вийшла крива, штучна і одразу зіпсувала настрій. «Тьху, — лайнувся він про себе. — Наче показав зуби».