— Грак, не будьте дитям. Витріть ноги і не забудьте поцілувати Зосі ручку. Генералові це може сподобатися.

Зайшли. Кімната швидше нагадувала вестибюль чи фойє кінотеатру, ніж світлицю. Зі стелі звисала величезна люстра. Замість лампочок виструнчилися свічечки, схожі своєю стрункістю на генерала Чудловського. По праву руку висіли портрети швидше з династії Бісмарка чи Вільгельма, але аж ніяк не з династії Чудловських. Ліворуч — гарний килим, справжні роги марала, патронташ, рушниця і німецький мисливський ніж з ручкою у вигляді заячої ніжки. Посередині, якраз під люстрою, стояв круглий, щедро сервірований стіл. Навколо столу, як грізні вартові, стояли чотири дерев'яні стільці з такими високими спинками, як у залі народного суду. Зося, взявшись за спинку одного із них, стояла у позі Пізанської вежі у новенькій і, як на смак Сідалковського, у трохи закороткій для її ніг спідничці. «Таких ніг можна було б так високо і не показувати. Інтриги небагато, а естетичної стрункості ще менше», — Сідалковський нагнувся і припав своїми пухкенькими губами до блідої, з синіми прожилками Зосиної руки. Філарету Карловичу це й справді сподобалося. Очі його набрали дивовижного відтінку і заграли усіма кольорами веселки. Грак зробив те саме, але в нього вийшло це штучно і незграбно. Чудловський відвернувся.

— То прошу до столу, — голос у Філарета Карловича йшов, наче з горища через подвійний димар. — Зосю, прошу, налий гостям.

— А куди це? — запитав Грак, показуючи на квіти, що придбав на привокзальній площі у столиці.

— То є троянди? — запитав Чудловський.

— Віль де парі, — відповів Сідалковський. — 3 родини розових. Пернеціанські. Використовуються у декоративному садівництві. А по-нашому просто троянди. «Червоні троянди дарую я вам, не знаю, чи стрінемось знову», — проспівав він.

— То ви є артист чи, перепрошую, ботанік? — зміряв Сідалковсього нейтральним поглядом Філарет Карлович.

— Ні перше, ні друге. Я за професією історик, а за покликанням моряк. Мене постійно кличе до себе море. Але профспілка не відпускає. До цього вже наплавався. За знайомство, — підняв Сідалковський чарку на високій ніжці, схожій на журавлину.

«До шлунка така кількість по такій шиї не дійде», — глянув на майбутнього тестя Грак і, розтягнувши рота, перехилив чарку, вилив у горлянку, як у водостічну трубу, трунок. Філарет Карлович мимоволі хитнув головою. Мовляв: «Ну і ну!» І не стримався, щоб не зауважити:

— За свій вік, перепрошую, бачив чимало гусарських замашок, але щоб отак пили? — кивнув на Грака. — То я, перепрошую, бачу вперше, — він узявся за лимон. — У далеких краях довелося побувати? — звернувся він до Сідалковського.

— О, — ледь вимовив Грак, борячись із шматком баличка з червоної риби, назви якої він не знав.

— Що «о»? — з недовірою глянув на нього Чудловський.

— У світі немає такого порту, куди б не заходив Сідалковський, — проковтнув, не пережовуючи, Грак.

Філарет Карлович перевів погляд на Сідалковського: «А що ви, перепрошую, скажете?» Євграф з виглядом досвідченого морського вовка красиво намазував хліб маслом і добирався до паюсної ікри, яка чимось нагадувала синтетичну.

— То, перепрошую, правда?

— Так, — відповів, не поспішаючи, Сідалковський.

— Він був у Венеції, Гвінеї, — знову подав голос Грак.

— У Гвінеї не доводилося, — заперечив Сідалковський, наливаючи у фужер мінеральної. — Євмен Миколайович, очевидно, мав на увазі Геную або Нову Гвінею. Там був, і не раз…

— А у Новій Зеландії? — поцікавився Філарет Карлович.

— Двічі у Нью-Плімуді та Окленді. Чудесні місця. Тільки жаб багато. Особливо в протоці Кука. Такий галас зчиняють, що від незвички збожеволіти можна. Недаром Джеймс Кук повернув свій «Ендевор», перелякавшись того крику.

— То я перепрошую, а скільки вам років, Сідалковський?

— Двадцять сім…

— То є дуже гарний вік.

— Поки що не скаржусь.

— І вже побували у стількох країнах? Скажіть, — наливаючи по другій, зацікавився Філарет Карлович. — Вам у їхніх ресторанах доводилося бувати? Як там готують? Як подають? Які ціни?

— Дорого! Страшенно дорого, — Сідалковський нарізав баличок. Різався він просто чудово. Майже як відбивні. — У Санто-Домінго, скажімо, зовсім не так, як у Ванкувері чи Вальпараїсо біля Сантьяго. Порт-Саїд, Сінгапур — чудесно. Гірше — Гонконг, Гонолулу, Кейптаун, — сів на свого коника Сідалковський, хоч розумів, що Філарет Карлович — це не одеські дівчатка з Великого Фонтана чи Дерібасівської і тут багато не натравиш. А що, коли генерал теж десь у цих місцях бував? — Особливо прекрасно в Порт-оф-Спейні…

— А як там? — Філарет Карлович підняв чарку. Судячи з усього, йому було цікаво.

— Якщо говорити відверто, то там в Порт-оф-Спейні трохи не повезло. Ми потрапили туди у «гастрономічний день». Тобто в той день, коли в столиці всі ресторани зачинені і починається традиційне гуляння офіціантів, швейцарів, метрдотелів…

— То, я мушу сказати, є дуже цікаво!

— Надзвичайно! — вигукнув Грак.

Філарет Карлович зміряв його сердитим поглядом:

— То ви, прошу, теж були там?