– Ходіть, пане Опанасе; може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати! Ось і шапка, рушаймо!

Ідуть, а на всіх улицях люди так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиної хати, - і старі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять:

– Не йди за кріпака, не йди! як такого ходу, то лучче з мосту та в воду!

А парубки оступили хату.

– Не дамо дівчини, - гукають, - не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором!

Та що не вмовляли Олесі, нічого не помоглось. Тільки гірш дівчину засмутили. Слухаючи їх щирої й розсудливої ради, хоч і одмовляла їм, що не вповає ані на худобу, бо має й сама, ані на вільність: «Що, - каже, - по тому, що буде вільний, коли не буде любий?» - а проте сльози так з очей і ринуть.

– Тебе, дівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш, - каже Опанас Бобрик.
– Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, не питаючи броду, не суньтесь у воду, бо втопитесь!

Се зговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.

Далі й люди почали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуча.

Вже й ніч землю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, смутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її хату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце і вийшла, а тітка за нею.

Стала Олеся на високому порозі та словами промовляє до козаків:

– Панове молодці!
– каже, - змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й обачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з безпомощним дівчам!.. Не заживете собі на сьому слави, панове!

– Не сподівались і ми, Олександро, - озвавсь, виступаючи, огрядний, високий парубок, - не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!

– Коли наші парубки тобі не до любові, було сказати, - почав другий, козак гарний, як іскра, - ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!

– Шкода шукати, коли мені Бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені доля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої мови!

– Розходьтесь, соколи мої ясні!
– промовляє стара плачучи.
– Вже нашому лиху нічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!

Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись.

А Золотаренкові старости собі розгнівались.

– Сього не чутно й зроду в добрих людей, - кажуть, - подавали рушники, змовились, - чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!

– Хто ж і порадить сироту, - одказують старі козачки, - як не ми? Се б нам од Бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала - Господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!

Уранці йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. Которих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і йдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої молодої!»

От і повінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть люди - з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Ґонта, і Михайло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже старий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як зорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:

– А що се за весілля в нас скоїлось?

– А се, - каже той, - покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком.

– Із Золотаренком? та який же то Золотаренко?

– Кріпак, пане Петре, от Сухомлинського пана підданий.

Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули з жалю та з досади.

Тут молоді порівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як Бог велів. Вони поклонились, на весілля просять.

Петро підняв високу шапку.