– А чому мені жінку не бити або кого іншого? треба всіх бити, бо й мене бито!

– Хіба я тому винна?
– плаче жінка.

– А як же не винна? одно за одного мусить одвічати!

Отакого коваля викували!

Коли б хто побачив: несе, було, на гору відра з водою стара, убога жінка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче, - чи пізнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дівчину?

Не послужила й місяця - занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; тільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:

– Що, - каже, - згодувала собі синка злодія! Обкрав твій Семенко панича! Та підожди лишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!..

Вивели Олександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком. Плаче біднесенький хлопчик, плаче!

– Боже ж мій милий! мій Семенко злодій!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то мені чути таке про тебе!.. Батько ж тобі наказував... Синку ж мій нещасливий! спом’яни свою неньку стару!..

А Тишко, не розуміючи, обійма її та все вмовляє:

– Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть...

Та вмовляючи неньку, й заснув коло неї.

Благословилося на світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити... Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву головку погладить, а інший одіпхне - все бачить Олександра.

Коли ось підійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. «Ходім, - каже, - до мене, поки одужаєш», - і провів її до своєї господи з Тишком.

Він жив собі з ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, міщани, і заможні - всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. Олександра то не натішиться - одужала, помолодшала.

– Наймись у нас дитини доглядати, - кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх тихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать...

– Е-е, - каже хазяїн, - чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.

Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.

– Тільки й чули, - кажуть, - що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його.

– А що?
– питає хазяїн.

– Та добрі вісті, паночку, - каже Олександра, плачучи, - кращих не почую.

– Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що-небудь, щоб дякували матері.

А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. «Се моїм діточкам буде!» - думає.

Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:

– А йди лишень, небого! ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.

Біжить Олександра, міняється, дякує йому, Боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.

Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то пані пустила!

Їде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:

– Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?

– Два рублі в місяць, пані.

– То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.

– Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.

– А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!

І не пустила.

– Дай уже їй два рублі, - каже хазяїн, - а ми тебе не обідимо.

Так пані вже каже:

– Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.

Уже й сам хазяїн ходив, просив.

– Не хочу та й не хочу!

Сам і поїхав на хутір.

– Бодай, - каже, - таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.

Знов забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.

Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.