Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.

– А для какого дела?
– питав Роман у Патрокла.

– А що ж ми самi їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство i одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до свiту верстов за шiстдесят будуть.

Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз Гапоном, i пiшли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

– Чуєш, нашi конi поїхали,- тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.

– Молодцi, що не баряться,- сказав Ярош.

Усi змовкли, бо всiх обняла думка про стукача. Найбiльше ця думка турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловiка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибiру.

А втiм… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж i ловлять. Може, ще так минеться.

Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм бiс! Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.

Шляхом проз їх проїхали якiсь селяни, торохтячи возами,- мабуть, у город на базар.

– От якби цi клапоухi стультуси знали, звiдки ми йдемо!
– сказав Патрокл.- Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!

– Какую правду?
– спитав Роман.

– А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам бебехи повiдбивали. От i страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усi троє почали весело базiкати. Роман зовсiм забув про свої страхи, мов нiчого й не сталося.

Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб їх не помiчено вкупi, кожен пiшов сам собi iншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, i вдвох iз їм спали довго - аж до пiвдня.

Уставши, Роман пiшов на точок,- не так щоб заробити, а бiльше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого неначе, а тiльки все мов щось муляє його, i таке негарне якесь, нелюбе… I сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадiжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на грiх почувався, а тiльки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…

Минув день, i вже про їх справу пiшла поголоска, i на базарi розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.

– Пустяк!
– одказав той.- Сьогоднi з тих країв був знакомий чоловiк. Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..

Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А все страшно. I вiн спитав Яроша:

– А що, сильно шукають?

– Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночi не пiймали, то вже чортового батька знайдуть,пропало навiки! Тепер уже конi тричi продано. Скоро й дєнєжки получим.

Пiсля цiєї розмови Романiв страх десь подiвся i вже нiщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,- чого ж iще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв за вiсiмдесят, бо конi були добрi, але частка з їх припадала Гапоновi, а Ярош одiбрав тiльки п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього дiла.

– А що, брат,за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собi пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з чого жити,- тодi покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав, то так i зробити треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм, треба ж!..

Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…

А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стiльки, скiльки було тiєї ночi, як iшов по конi до батькового двору. Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша i тiєї ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки…

Не минуло й мiсяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловiк, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош - зручний, смiлий i хитрий коновод. Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ i хоча за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самi коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки приймав i вiдбував кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодiйське завзяття й смiлiсть - так само, як поважають промiж себе люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались його невiдмовно, i вiн умiв порядкувати над людьми, умiв нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмiв жалiти, але цього вiд його нiхто й не сподiвавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалiє, слухався дужче. Через це нi в одному товариствi злодiйському на всю округу не було такого ладу й послуху, як у Яроша.