Довiдавшися, що Левантина вже встала з пологiв, вiн перечасував кiльки днiв, а тодi пiшов до неї.

Баби Олiйнички в хатi не було, як Зiнько туди прийшов, а Левантина саме сповивала дитину. Побачивши парубка, страшенно збентежилася, почервонiла i не знала, що їй робити й казати.

– Здорова була. Левантине!
– промовив до неї Зiнько, але в неї тiльки губи заворушилися, щоб одповiсти на привiтання, а вимовити нiчого не могла.

– А що, баби нема дома?
– питав далi парубок.

– Нема…ледве вимовила дiвчина.

– То й добре: менi її й не треба, бо я прийшов не до неї, а до тебе, Левантине…

Левантина почервонiла ще дужче, їй чогось стало так нiяково пiсля цих слiв, що вона ладна була б крiзь землю пiти.

– Сiдайте!..прошепотiла, не дивлячись на нього, i не вiдходила вiд полу, нахилившись над дитиною, мов усе її сповивала. А Зiнько.й собi не знав, як йому почати, i сидiв мовчки: почував, що так же не можна, що мусить же озватися, а не знав як. I враз, несподiвано собi самому, встав i пiдiйшов до Левантини.

Вона стояла спиною до нього й не обернулася, тiльки голова їй схилилася ще нижче.

Зiнько став бiля неї, i вони вдвох нахилилися над малесеньким зморщеним личком нової на свiтi людини. Вона спала, якось жалiбно, болiсно скривившися.

– Левантине, хочеш, щоб я був йому батьком?

Вона почула цей трохи тремтячий голос, цi дивнi задля неї слова, але не могла ще їх зрозумiти. А вiн казав далi:

– Я буду йому таким батьком, мовби це моя рiдна дитина була. Я нiколи тобi не згадаю… Я тебе любитиму й шануватиму… Пiдеш за мене?

Вона вже глядiла на його, все ще не розумiючи того дивовижного, нечуваного, несподiваного, що вiн казав. I вiдразу зрозумiла.

– Нi, нi!
– скрикнула, оступаючись назад.- Я не хочу! Не хочу!

I простягла поперед себе руку, мов обороняючись од його. А вiн, здивований, уражений цим гострим i несподiваним "нi", не знав що казати, мовчав кiлька мить, аж поки знайшов слова:

– Левантине, хiба я тобi такий нелюбий? Хiба я тебе коли покривдив чим? Не покривджу й тодi, як будеш менi дружиною. Подумай, Левантине, яке тобi життя буде - покинутiй дiвчинi з дитиною! А пiдеш за мене, будеш менi жiнкою - я слова не дам про тебе сказати. Будеш господинею, як i всi.

Голосний плач, ридання озвалося на тi слова. Вона плакала, припавши йому до плеча, обнявши його, мiшаючи слова з слiзьми. А вiн пригорнув її i слухав тi безнадiйнi слова, бiльш угадуючи, нiж чуючи їх серед плачу:

– Зiнечку, братику рiднесенький! Не можу я тобi бути дружиною!.. То в тебе серце золоте, душа твоя свята… А де ж менi тобi дружиною бути? Та з тебе люди смiятимуться, просвiтку тобi не буде… братову покритку взяв…

– Що менi до людей?.. Хай люди що хочуть говорять, аби менi ти люба була. А кривдити тебе я не дозволю нiкому.

– Та людям рота не замажеш… казатимуть, що схочуть, бо на мене тепер вiльно казати… Не хочу я, щоб через мене свiт собi зав'язав!.. Вiзьми собi дiвчину гарну, чесну,- вона тобi буде дружиною…

– Ти менi милiша за всiх.

Перестала плакати, випручалася з рук…

– Сядь, Зiньку, сядь там! Не займай мене! Сiв на лавi.

– То твоє серце добре озивається, так каже. Хай тебе бог благословить!.. Щастя з любою дружиною дасть!.. А мене, братику, не займай! Моє вже пропало… Дружиною тобi не буду… нiколи… Тiльки рано й вечiр молитимусь за тебе.

Стояла як бiль бiла, тiльки очi великi й глибокi сяли якимсь дивним сяєвом на схудлому, змарнiлому обличчi…

А вiн умовляв її, силкуючися добрати слiв таких, щоб зайняти їй серце зглибока. I займав, займав так глибоко, що, може, й сам того не знав як, але не мiг її слова побороти.

З тим пiшов з хати.

А вона, сама зоставшися, похилилась на пiл, припала до дитини та й занiмiла… тiльки здригалося тiло, знеможене хворобою й пекучим горем, тiльки болiла душа так, як ще нiколи не болiла, мов прощалася з усiм, що є красного та ясного в життi, з усiма пахощами, теплом i свiтом його…

Зiнько йшов i думав про те, що йому робити. Не любив покидати того, що починав. Постановив переча-сувати, поки Левантина заспокоїться та роздумається, побачить, що так лiпше, як вiн каже. А тим часом мав порадитися, поговорити про це з батьком.

I незабаром, бувши з ним на самотi, заговорив, що хоче сватати Левантину.

– Як то?
– спитав старий Сиваш, дивуючися. Зiнько почав розказувати, як i що вiн про це думає… Старий аж розсердився:

– Що це ти, сину, вигадав? Хiба ж так годиться? Чи тобi нема отецької дочки, що ти якусь хвойду з дитиною береш?