– Яром дальше!
– звелiв Ярош.

Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в їх пiд ногами вже не земля, а камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй ямi, а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли кам'янi стiни глибокого яру, i нiде не було виходу.

Задиханi втiкачi спинилися.

Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.

– Назад! Може, вспєїм вискочить!
– крикнув Ярош.

I всi троє повернули назад i побiгли скiльки сили. Не перебiгли й половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв пiшо. Це двоє ночлiжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кiньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, i вернулися до яру. До їх тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.

Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на їх у темрявi.

– Бий! Бий! Вони!
– загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру.

Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камiнь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш.

Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами.

А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути.

– От коли так пропали!
– промовив Лукаш.

– Ну, ти! Патякай!
– визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i з-за них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi були серед набитого дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному мiсцi, мало не бiля самої стiни, камiння було наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього.

– Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це!
– скомандував вiн.

– Нащо?
– спитав Лукаш.

– Стультусяка чортiв! Бери швидше!
– I вiн загрiб своїми лапищами цiлу купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш допомагав йому.

Та тiльки почали робити, а вже дйбляни набiгли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:

– А, бiсовi шкуродери, попалися!..

Бiгли просто на коноводiв, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний шворiнь. I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири ступнi, вiн скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловiк ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись.

– Дак ви так!
– загукали розлютованi.- Бий їх! Бий на смерть!..

I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками.

– А, падлюки, пси!
– ревнув страшний Патроклiв бас, i ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою i пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живiт, та так i сiв на землю.

– Раз!
– ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбiгти ще далi.

– Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби вам сокрушу!
– гукав Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?

Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:

– Бережись!

Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi купи кийки, розкидаючи дрiбне камiння, але шкоди коноводам не зробили нiякої.

– Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,- гукав на своїх ворогiв Патрокл.

Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм не видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподiваючись милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже було вдарено камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темрявi, дак ще й гiршого добудеш.

– Побiгти в село по рушницю та й пострiляти їх,- радив хтось.

– Уцiлиш у темрявi!

– А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.

– Дак пiдождемо до свiту.

– А там село горить!

– То не з нашого краю.

– А там i до нас дiйде, як не погасять.

– Вiтру нема.

Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на помiч покликав. Певнi були, що пожежа до їх хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му зручнiше буде брати.

Ледве парубок побiг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.

– Чи ти ба! Знову кидають, чорти!

– Хай кидають,сюди не сягнуть.

А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало.

А це коїв Патрокл.

Поки ото мужики радилися, i коноводи не гаяли по-дурному часу i наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп.

– Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха Лукашевi Патрокл,- чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.