Але ж нi! Вона його любить, любить такого, як вiн есть, i не може вирвати, викинути з себе того.

Любить! А нащо ж вона його любить, що з тiєї любовi буде? Хiба вiн буде їй дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж їй робити? Що?

Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради.

А може… були всякi грiшники та й каялись… Чому ж би Роман не мiг покаятись i знову чесним зробитись?

Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме, аби тiльки вiн не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришiв… Вона благатиме його доти, аж поки вiн послухається її, покине все, i тодi вони будуть знову щасливi…

А як же не послухається?

I щось починало їй казати, що даремна її надiя, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому вiн опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла…

Чи послухається, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе, тодi - дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолiє тут зробити.

Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона те знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не впаде й на неї той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй в полум'я не треба кидатись, а тiльки побiгти в Диблi й сказати…

Грiх страшенний, непрощенний грiх - задля свого кохання попустити занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх!

Але ж, боже мiй… Вона ж його любить! Билась головою об стiл, не знаючи, як поєднати кохання з повиннiстю - з тим, чого вимагало сумлiння.

Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли вiн не послухається, побiжить у Диблi.

Цим трохи заспокоїлась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокiй.

Коли вона скаже йому, що все знає, то вiн же не пустить її з хати, зв'яже її, замкне… Як же вона тодi побiжить у Диблi?

I мучилась цiєю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязкає на дверях замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко.

Увiйшов у хату, вiдхилив до неї дверi:

– Устала вже?
– Сiв на лiжковi бiля неї.- От не надєявсь, що ти до мене прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там здєлалось з хазяїном?

Вона почала розказувати - все, як було…

– О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?

– Та… адже прийшла…

Вiн обняв її й поцiлував. Перший рух її був - випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi - одному, другому. Вiн радiв з цiєї несподiваної ласки, вона це бачила, i нова надiя прокинулась у неї; вона цим не пустить його вiд себе.

– А я тобi єстi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столi лежали пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша.

– Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обiдать, дак вот i приньос того-сього.

– Спасибi, моє серденько!

Посiдали за стiл. Вiн їв добре, їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти.

Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi, всмiхалася, хоч у неї хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi була здатна, бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi. I зважилась iти до краю… Сьогоднi не пустить його, а там… побачить, що робитиме.

Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали.

– Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох, i будемо вдвох увесь день сьогоднi… Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?

– Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькi, що не доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно.

– Чого? Куди?

– Хазяїн посилаєть… На машину…

– Надовго?

– Завтра дньом вернусь.

– Ой Романочку! Як же я сама буду? Не їзди!

– Нельзя, Левантинко: хазяїн велить.

– От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати.

– Не, йому то без надобностi… Должон єхать, дак єдь…

– Романочку! Голубчику! Братику! Не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогоднi, всю нiч!

– Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду.

– Що завтра! Сьогоднi хочу!

Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вiчi, цiлувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарiвними, обхоплена непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його, не пустити… її розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в цiй ночi вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже все, все добре буде!

Нiколи ще вона з ним не була така - навiть там, на селi. У нього туманiла голова.

– Нельзя, серце!.. Когда б можна - я б i слова не сказал… Ну, а то ж нiкаким способом.

– Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч!

– Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?

– Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо мною! Ми такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю нiч. I тепер, i потiм щасливi будемо!