Розпитувався Роман Левантину й про її життя. Тяжке це було життя. До семи рокiв мати тягала її з собою по наймах, а пiсля семи й саму вiддала в найми. Поки жива була мати, то тяжко було жити: все по чужих хатах та по чужих людях. Та скрiзь поштурхують та шматком хлiба дорiкають. А вона того шматка хлiба нiколи дурно не їла: тiльки на ноги зоп'ялася, то вже й велять хазяї меншi дiти хазяйськi глядiти або посилають гуси пасти чи телята. Мати за грошi живе, а вона за харч своїми малими руками й ногами вiдбувала, хоч матерi за те плачено менше, що вона з дитиною була. Та як умерла мати, то тодi вже й свiт бiднiй дiвчинi потьмарився. Мати хоч i погримає, i поб'є, було, та й пожалує,- Левантинi й сонечко засмiється. Тодi було Левантина гнiвалася на матiр, як та часом ударить, а тепер би й руки тiї цiлувала, якби били. Та важка земля на грудях. У наймах, кажуть, i батька не вжалiєш. А вже сироту то й не думав нiхто жалiти. Ходила й по снiгу боса, їла й такий хлiб, що собацi треба розмочити в помийницi, та й тодi вона не схоче. Що вже на вулицi хлопцi та дiвчата прикладки до неї прикладають, загадки: "Вгадайте,- що на свiтi найшвидше бiга? Левантина, як її хазяйка потилишниками нагодує". Панночкою та приплентачкою дражнять…

Дещо з усього цього Левантина розказувала й Романовi. А вiн жалiв її, що вона така гарна та молода та поневiряється в наймах. Вона йому гака вдячна була за ту ласку, бо мало її бачила, i казала про те, як їй i тепер важко жити в Струкiв, що дуже з неї знущається сердита й лаюча Стручиха. А одного разу Роман застав її на левадi, як вона сидiла й тяжко плакала. Стручиха попобила її качалкою нi за що: хтось з хазяйських дiтей побив лампадку бiля богiв, а хазяйка звернула на неї. Левантина плакала й нарiкала на свою долю, а Роман розважав її ласкавими словами i пригорнув до себе. Вона вже не пручалась i незчулася, як вiн став її цiлувати, i вона його цiлувала… плакала, й цiлувала, i звала братиком i милим, i рiдненьким… i їй так гарно-гарно стало… i вона забула Стручиху з качалкою i все забула… сидiла з ним обнявшися i розмовляла… i ззиралася з ним очима при мiсячному сяєвi…

З того часу Левантина вже вважала Романа за свого парубка, за жениха i поводилася з ним так, як звичайно дiвчата на селi з своїми женихами поводяться. I як звичайно на селi бувало, вiн став ходити до неї ночувати в повiтку, i вони так любо розмовляли довгими ночами. I їй здавалося, мов того Романа, що так негарно займав її спершу, вже й не було. Вiн був такий, як i всi сiльськi парубки, поводився з нею чесно, по правдi. I дедалi вона його дужче та дужче кохала.

А Роман, вертаючись вiд Левантини з повiтки додому, раз по раз думав: "Доки ж воно так буде?" Його розпоганенiй городянським життям удачi вже докучало чесне кохання, озивалася його звiряча природа…

А бiдна дiвчина того нiчого не знала, не розумiла, вiддала йому всю свою душу i не помiчала, що вона вже надiйшла аж на край страшної безоднi: ще раз ступни тiєю стежкою далi наперед - i враз зникне земля, i, скрикнувши страшно, як птиця пiдстрелена, впаде вона туди вглиб, хапаючися руками за повiтря, обриваючи тiло об гостре камiння… i падатиме довго, аж поки не вдариться головою об останню в її життi скелю, та й ляже на дно безоднi вже бездушним покалiченим трупом…

Увесь цей час батько не займав Романа: дожидався. I синам _звелiв не займати. З Зiньком це легко було, бо удався лагiдної вдачi та й сам так думав, як i батько. Але Денис лютував страшенно: вiн, такий невсипущий хазяїн, працював до кривавого поту, вiдпочину нiколи не знав i не знає, а цей дармоїд, це ледащо буде переводити добро, надбане його, Денисовою, працею, дурно їстиме хлiб, зароблений його руками! Та вже хоч би їв мовчки, а то ще й величається, ще й несеться! Де ж таки це видано? Як це можна терпiти?!

Денис цього не розумiв i сперечався з батьком та з матiр'ю. Вiн був з тих селян, що поза господарством нiчого не бачать, а всю свою силу, всi свої думки й почування вiддають одному - аби придбати бiльше, аби стати заможним хазяїном. Працюючи тяжко, не жалiючи нi себе, нi своїх, вони не розумiють нi iнших думок, нi iнших поривань, опрiч тих, якими самi живуть. Через те Денисовi Зiнько здавався трохи дурним з його думками про книжки та про всякi iншi, не хазяйськi, справи. А вже тих, що стають їм на їх тяжкiй дорозi, перешкоджають їм своїм недбальством, ледарством досягати бiльшого,- таких людей вони ненавидять як найгiрших злочинцiв i лиходiїв. Проти таких людей озивається криком кожна крапля їх трудiвницького поту, кожний рух їх натомленого важкою працею тiла. I в їх немає тодi жалю…

Але батько заборонив займати Романа,- сам хотiв з ним, як прийде той час, говорити. Денис досi звик слухатися батька, то скорився й цього разу, хоч серце в його й кипiло, i вiн так поглядав на Романа, що той i без слiв добре розумiв, яким духом на його Денис дише. Брати мало розмовляли, мало бачились, але промiж їх уже зростала слiпа зненависть, поки ще нiма, але дожидала тiльки часу, щоб виявитися, вибухнути. I той час пристиг.

Одного разу Роман, проспавши пiсля безсонної ночi з Левантиною трохи не до обiд, увiйшов у кату i саме натрапив на батька з Денисом.

– А що, Романе, як же твоя служба?
– попитав батько.

– _Прийде колись i служба!
– вiдказав нехотя Роман.

– Чи вона прийде, чи нi, те ще хто його зна,- не вдержав язика Денис,а поки виходить так, що ти собi паном дiло живеш, а ми на тебе робимо.

– Атож! На то я богу-государю служив, щоб тепер з вилами до гною йти?!

– Не кажи дурниць, Романе!
– озвався знову батько.- Адже iншi салдати роблять мужичу роботу - он i Петро, i Карпенко, i Гриценко,- а тобi ж чом не можна?

– Коли роблять, то й хай собi роблять, а я не можу.

– Еч!
– не втерпiв знову Денис.- Пан! благородний!.. Вони не можуть мужицької роботи робити: бiленькi ручки покаляють! Дак не живи з мужиками, а йди до панiв!

– Денисе, цить!
– сказав батько.- Я буду говорити.

Але було вже пiзно.

– Ти менi не указ!
– визвiрився Роман на Дениса.- Можеш ти знать понятiє, необразована ти мужва!

Денис зовсiм скипiв. Побiлiв, зiрвався з лави, стиснув кулаки i сказав, задихаючися зозла: