— Хм… складна механіка, — мовив Іван Семенович.

— А чому ж тоді Сколот поставився до нас краще, захищав нас від Дорбатая? — запитала Ліда.

Дмитро Борисович знизав плечима:

— Я думаю, що Сколотові хотілося б використати нас для своїх цілей так само, як і Дорбатаєві. Сталося ж так, що ми з самого початку, завдяки палкому серцю Артема, виступили проти Дорбатая… ну, зрозуміло, це на руку Сколотові. От він і хотів, щоб ми були під його орудою. А Дорбатай, ясно, зрозумів, що це йому некорисно, і вирішив в свою чергу захопити нас у свої руки… що йому і вдалося…

— Так, — задумливо мовив Артем, — так… Виходить, ми опинилися в становищі якоїсь зброї, яку хоче використати і те, і друге угруповання, як ви висловилися, Дмитре Борисовичу? Ну, а коли я не хочу бути такою зброєю? І

— Не лише ви, Артеме, а й ніхто з нас, напевне, не хоче, — відповів Іван Семенович. — Справа лише в тому, щоб нас звільнили. Для цього треба використати всі можливості. Дмитре Борисовичу, яка ж тоді тут роль цього Варкана? Він представник Сколота, чи що? Адже нам треба вирішити, як надалі поводитись. Не личить нам пасивно ждати, якій саме групі — Сколота чи Дорбатая — пощастить використати нас для зміцнення своєї влади…

— Щодо цього, то Варкан каже, що він опинився тут і з доручення Сколота, і з своїх власних міркувань, — пояснив археолог.

— Цебто? З яких таких власних міркувань? — здивувався Іван Семенович.

— Тут знов складна картина, — відповів Дмитро Борисович, потираючи вухо. — Бачите, сила й міць Сколота в його бойовій дружині, так само, як сила Дорбатая — в його численних віщунах. Дружина Сколота складається з різних, людей. Є в ній чимало молодих знатних скіфів, але є чимало й такої молоді, що сама уславилась хоробрістю. Сколот, зацікавлений в тому, щоб його дружина була дуже міцною, охоче приймає таких воїнів і мисливців, хоча б вони були й незнатного походження. Саме такий — Варкан. А що Дорбатай з своїми віщунами дуже пригнічує скіфів….

— Ви хочете сказати, що Сколот, навпаки, дуже їх любить? — насмішкувато перебив Іван Семенович. — Тоді це буде, мабуть, перший в історії зразок владного багатія, який витирає сльози тим, кого пригноблює…

— Я радив би вам насамперед дослухати, а вже потім робити висновки, — розсердився Дмитро Борисович. — Між іншим, коли ми будемо говорити в такий спосіб, то мені ніколи не пощастить розповісти вам усе, що я ледве зрозумів сам.

— Пробачте, Дмитре Борисовичу! Продовжуйте, прошу!

— Тут, я сказав, складна картина. Варкан розповів мені, що великі сутички між двома тутешніми владущими таборами виникали вже не раз. Оце ми бачили, як привели назад полонених рабів. Так це теж має свою історію. Справа в тому, що тут недавно повстали раби проти скіфських багатіїв та старшин. Повстання закінчилось нещасливо для рабів, бо багатії та старшини перемогли. Частина повсталих утекла. Тоді дружина Сколота наздогнала утікачів і повернула їх назад. Ну, ми й потрапили якраз на те повернення дружини з рабами…

— Так, — тихо сказав Іван Семенович. — До речі, що то за чоловік, який заспокоював полонених? Пам’ятаєте, той, якого ви тоді вперше зрозуміли?

— Пам’ятаю, аякже. Зараз спитаю.

Археолог знов звернувся до Варкана. Молодий скіф уважно вислухав його й весело посміхнувся, відповідаючи. Товаришам довелося почекати, бо цього разу відповідь Варкана була досить довгою. Але одне слово здалося Іванові Семеновичу знайомим.

— Зачекайте, — мовив він, — що це за слово? Здається, я чув його десь. Роніс… Роніс… хм…

— Це ім’я, Іване Семеновичу. Так звуть того чоловіка, що зацікавив вас. Але те, що розповів мені щойно Варкан, дуже цікаво.

— А саме?

— Це цікава й довга історія, відома мені як археологові почасти й без Варкана. Вона стосується взаємовідносин між численними скіфськими племенами та грецькими колоністами, які оселилися на узбережжі Чорного моря й заснували свої укріплені міста — Ольвію та інші. Ви ж чули про Ольвію?.. Так от, спочатку як звичайні мирні торговці, а потім як жорстокі експлуататори тубільного трудящого населення, грецькі колоністи вкрили своїми факторіями скіфські землі. Хитрі й підступні грецькі купці-багатії проникали все далі й далі на північ, вони підкоряли своєму торговельному впливові деякі скіфські племена, зокрема землеробські. Адже саме скіфський хліб ішов тоді великими партіями в Грецію. Поступово грецькі купці стали хазяями в країні. Вони широко запроваджували рабство, перетворювали скіфів на рабів…

— Мало того, що прийшли на чужі землі, так ще й рабами робили тубільців! — вихопилося в Артема.

— А звісно. Що ж, вільні скіфські племена, особливо кочівники, відступали на північ і билися з греками. Це було нелегко, бійки закінчувалися з різним успіхом. Найчастіше грецьке військо забирало знов і знов чимало скіфів у полон і перетворювало їх на рабів. Скіфи і собі теж нападали на грецькі колонії. Варкан говорить, що його плем’я колись робило такі наскоки. Але найчастіше ці наскоки не мали великого успіху, бо греки побудували міцні укріплення, які було дуже важко взяти приступом. Чимало скіфів було вбито, велику кількість їх греки забирали в полон, продавали на ринку і перетворювали на рабів у своїх колоніях. Але іноді, в окремих випадках, і скіфам щастило брати в полон греків. Звісно, як стукне, так і гукне: скіфи теж перетворювали тоді полонених греків на своїх рабів, тільки не продавали їх і не купували. Та й траплялися такі випадки дуже рідко. А втім, саме так було, — каже Варкан, — з його племенем. Колись дуже давно йому пощастило взяти в полон греків, вони так і залишилися з скіфами, мало чим відрізняючись від звичайних рабів. Все це було дуже давно, і згадки про той час залишилися тільки в легендах, — каже Варкан. — Хоч, між нами кажучи, все це відповідає історичній дійсності, товариші, проте я хочу розповідати те, що говорив Варкан. Він каже, що з того самого далекого часу його плем’я загубило з невідомих причин шлях до греків — і більше ніколи не бачило їх, не воювало з ними…