— Ні, ні, друже! Це — звичайний собі собака. Хороший собака, відданий, але тільки собака. Нічого надзвичайного в Діані немає. Товариші, — повернувся він до своїх, — от, дивіться! Навіть така розвинена людина, як Варкан, і то не може подолати свого страху перед Діаною. Він запитав мене, чи не з’їсть коли-небудь нас цей дракон? Він думає, що Діана — дракон!

Це, справді, було трохи смішно. Але розмова враз увірвалася, бо за наметом почулися чиїсь кроки. Артем швидко схопився на ноги:

— Тсс!

Голова Варкана зникла під повстю. Діана вороже загарчала.

— Діано, лежати! — суворо наказав Іван Семенович.

Чиясь рука відкинула широку повсть входу. Заблимало світло. До намету увійшов скіф з каганцем. Це була невеличка чаша, в якій горів гніт. Скіф спинився біля входу. За ним поважно увійшов старий віщун у своєму червоному плащі. Він уважно оглянув намет, полонених. Вираз його обличчя був сухий і холодний. Під тремтливим світлом каганця на його плащі виблискували металічні оздоби, безліч нашитих на нього золотих бляшок різної форми, з різними малюнками. Такі ж бляшки були нашиті й на башлику старого віщуна, що ховав під собою довгі пасма сивого волосся.

— Чого йому від нас треба? — тихо спитав Артем.

Віщун стояв у владній, упевненій позі. Але ось він ледве помітно махнув рукою. До намету шмигнула маленька чорнява людинка. Вона низько вклонилася віщунові і стала поруч нього, з цікавістю розглядаючи полонених. Біля входу ще стояли якісь темні фігури.

Не повертаючи голови до чорнявої людинки, мов не помічаючи її зовсім, віщун почав говорити. Його слова злітали з губ кожне окремо, спокійно, рівно, не забарвлені жодним виразом. Мовби він говорив щось таке, що зовсім не стосувалося полонених. Проте як тільки він спинився, чорнявий почав перекладати. Саме для цього він був покликаний, щоб перекладати слова віщуна на грецьку мову. Звідки знав віщун, що один з полонених знає цю мову? Це залишалося загадкою.

Чорнявий говорив, Дмитро Борисович вдруге перекладав його слова товаришам. Ось що казав чорнявий, перекладаючи слова віщуна.

— Він, славетний і улюблений богами Дорбатай, не має злоби проти чужинців. Вони з’явилися з лісу з своїм білим драконом — і Дорбатай тоді ж узнав, що вони послані богами. Бо жодну звичайну істоту не може супроводити дракон, ця зла й підступна потвора.

— Це він так про тебе, Діаночко, — шепнув собаці Артем.

— Славетний Дорбатай, — продовжував чорнявий, — пересвідчився ще раз у тому, коли з рота й носа молодого чудодія йшов дим. Жодна звичайна істота не зможе зробити такого…

— Це вже про мене, Діаночко…

— Артеме, залиште! — сказав Іван Семенович суворо.

— Єсть, залишити! — скорився Артем.

Старий віщун мов не чув нічого. Аж коли чорнявий перекладач скінчив і низько вклонився йому, — він знов почав говорити.

— Славетний Дорбатай не хоче сваритися з чужинцями, не хоче робити їм лиха. Він бажає дати їм достойне заняття, бажає, щоб вони були його друзями. Ніхто не насмілиться торкнути їх. Він, Дорбатай, охоронятиме їх. Вони матимуть усе, що їм захочеться. Матимуть кращу худобу, кращих коней, краще збіжжя, кращий намет, скільки завгодно рабів. Для цього треба тільки виконувати те, що говоритиме їм славетний Дорбатай…

— Хм, чого ж він хоче від нас? Послухаємо, — мовив Іван Семенович.

— Якщо чужинці обіцяють славетному Дорбатаєві, що вони виконуватимуть його волю, жоден волос не впаде з їхньої голови. Вони житимуть, як вожді, і Дорбатай дасть їм усе. Бо Дорбатай могутній і всевладний…

У чорнявого перекладача аж очі засяяли — такими принадними здавалися йому обіцянки віщуна.

— Що ж потрібно від нас твоєму Дорбатаю? — спитав Дмитро Борисович.

Вперше за весь час старий віщун виявив, що він щось чує. Як тільки археолог вимовив його ім’я, Дорбатай хутко зиркнув у його бік. Щось подібне до ледве помітної усмішки з’явилось на його обличчі. Але це тривало тільки якусь невловиму мить. Так само спокійно й холодно віщун заговорив знов.

— Умови славетного Дорбатая такі. Чужинці сумлінно виконуватимуть його волю. Вони зобов’язуються не показувати жодного чуда народові без дозволу Дорбатая. І, навпаки, вони будуть допомагати чудесам Дорбатая під час його відправ. Вони будуть його помічниками. Дівчина ж, що мала велику честь сподобатися синові великого вождя Гартаку, одержить ще більше: вона стане четвертою, улюбленою дружиною наступника великого вождя…

— Що?

— Дружиною?

— Четвертою?

— Я?..

Ці чотири вигуки пролунали одночасно. Ліда — четверта дружина Гартака? Вона «одержить» це право?..

— Хтось з нас збожеволів, — запально вигукнув Артем. — Тільки чомусь я певний, що збожеволів саме Дорбатай. Скажіть йому, що в нас спочатку запитують дівчину, чи бажає вона вийти заміж за когось, а вже потім можуть обговорювати такі справи. А дозвіл взагалі нікому не потрібний. Ось що!

— Та хай він провалиться з своїм Гартаком! — гукнула обурена Ліда.