Окремі намети були ще й оздоблені різними прикрасами. Кольорові стрічки маяли біля входів та на верхівках наметів. Металічні бляхи нашиті були на повсть. Дрібний і великий посуд різної форми висів на стовпах. Чим багатший був власник намету, тим коштовніший був посуд.

І ще одна дивна прикраса біля намету привернула увагу Артема.

Це були два стовпи, між якими протягнений був шкіряний мотузок. А на ньому гойдалися на вітрі малесенькі різнокольорові шкірки — чорні, біляві, руді. Наче то сушилися хутра якихось маленьких звірів. Що воно за звірі?

Артем повернув коня, щоб краще роздивитися. Варкан одразу наблизився до нього, готовий допомогти. Забувши про те, що Варкан не розуміє його, Артем запитав, показуючи рукою:

— Що то за дивні хутра висять? Що за тваринки?

Варкан простежив за його поглядом, усміхнувся і вказав на вуздечку свого коня. Здивований Артем побачив на ній такі самі шкірки.

— Ці самі, Варкан, ці самі, — ствердив він. — Що це таке?

Розумний скіф не вимагав перекладу. Він підніс руку до своєї голови, швидко обвів рукою навколо верхньої її частини і немовби щось зірвав з неї. Артем дивився на нього, не розуміючи цих жестів. Варкан повторив своє пояснення вже на голові Артема. Він навіть легенько сіпнув його за волосся і знов показав на зморшкуваті шкірки на поясі. На обличчі його грала широка посмішка.

Артем почав догадуватись. Невже?.. Він подивився на Варкана, на шкірки. Потім покликав Дмитра Борисовича.

— Що таке? — відгукнувся археолог.

— Я не знаю, чи правильно я зрозумів Варкана, Дмитре Борисовичу. Мене зацікавили ці шкірки. А він так пояснює, ніби це скальпи. Чи може таке бути?

— Не лише може, а так воно й є. Тільки, звісно, для Варкана це не скальпи, бо це слово латинське. Для скіфа — це шкіра з голови його ворога, вбитого ним у бійці…

— Хіба не все одно? — здивувався Артем.

— Практично все одно, але скіфські звичаї значно старіші, і немає потреби хоча б назвою поєднувати їх з пізнішими індійськими традиціями. Справа в тому, Артеме, що скіфи мали такий звичай — знімати шкіру з голів убитих ворогів. Скальп на вуздечці скіфського воїна — це була ознака мужності, відваги. Такий звичай, як бачимо, зберігся і в цього племені. Варкан гордий цими ознаками. Він, мабуть, навіть дивується, що в нас немає таких шкір, бо він поважає нас. От я зараз перевірю.

Археолог звернувся до Варкана. Скіф жваво відповідав. Потім він одв’язав від вуздечки одну шкірку і простягнув її Артемові.

— Що таке? — щиро здивувався юнак.

Дмитро Борисович голосно розсміявся:

— Ну, це просто чудово! Варкан щиро хоче подарувати Артемові одну з своїх шкірок. Мовляв, у мене багато, а в мого молодого друга немає. То хай він візьме одну й почепить її на вуздечку свого коня! Ха-ха-ха, Артеме, це надзвичайно! Майте на увазі, що це — дуже благородний вчинок. Варкан розлучається з великою коштовністю в його розумінні, щоб зробити приємність своєму другові. Ну, Артеме, приймемо подарунок?

Юнак відмахнувся:

— А що я з ним робитиму, Дмитре Борисовичу? Я розумію, що для Варкана це почесна оздоба. Але навіщо це мені?.. Ні, Дмитре Борисовичу. Скажіть Варканові таке. В нашій країні, мовляв, звідки ми прибули, немає звичаю носити такі шкірки. Отже, я йому дуже дякую і прошу залишити подарунок собі. Це буде зрозуміло йому?

— Сподіваюся. Зараз перекладу, Артеме.

Вони їхали далі. І серце Дмитра Борисовича, серце ентузіаста-археолога, раділо більше й більше. Ну, хіба ж він міг хоч мріяти про те, щоб побачити справжнього зубного лікаря скіфів, та ще під час роботи?

Вся група спинилася біля одного з наметів, де зібралася купка скіфів. Люди розступилися перед вершниками; потім, пізнавши Варкана, весело й радісно вітали його. Артем подумав: Варкан має велику популярність серед скіфів!

Перед наметом навколішки стояв старий бородатий скіф. З очей його котилися сльози, але він мужньо тримав рот відкритим. Другий скіф, що, видно, мав якесь відношення до віщунів, бо на ньому був коротенький червоний плащ, схилився над першим, щось намацуючи великими кліщами в роті. Обличчя лікаря було спітніле, на лобі його зібралися великі краплі поту. Мабуть, операція тривала вже довгий час, бо й пацієнт і лікар встигли втомитися.

Пацієнт, стоячи навколішки, тільки мичав і стогнав, зрідка підпираючи підборіддя рукою. Лікар суворо й навіть злісно наказував йому мовчати, ліктем відштовхуючи його голову назад.

— Ну й піклування про хворого! — сказала Ліда.

— Дивно не те, — озвався археолог, — Мене дивує сам цей факт лікування зубів у племені кочівників. За всіма ознаками кочівники не мусили б знати цього. Це належить уже до ознак більшої розвиненості племені… хм…

Нарешті щось хруснуло, в кліщах був уламок зуба. Лікар уважно оглянув його, незадоволено покрутив головою і, пригрозивши хворому, який збирався вже вставати, знову встромив йому кліщі в рот. Операція ще не закінчилася!..