Артем з насолодою слухав усе це. Наближається, наближається час повстання! Ще день-два — і воно спалахне. А тоді!.. Тоді розв’яжеться все-все!

Загін Варкана невпинно слідкував за походом племені. Поступово в загоні Варкана опинилися всі молоді дружинники. Після смерті Сколота вони швидко пересвідчились, що Дорбатай та його спільники не збираються нічого дарувати наближеним небіжчика Сколота, своїм старим ворогам.

Сколот умер, його оточення втратило підтримку. Кожен, хто якоюсь мірою свого часу підтримував його, кожен, хто навіть просто висловлювався колись проти віщунів або старшин, відчував тепер небезпеку, що нависла над ним.

Дорбатай не дарував нічого. Його зіркі очі немов завжди бачили перед собою довгу чергу людей, яким треба було помститись. Щодня він проклинав когось із своїх ворогів, відбирав їхнє майно, яке б мізерне воно не було.

Проте відібрання майна й прокляття — було не найстрашнішим із вчинків Дорбатая. Старий віщун охоче влаштовував ефектні сцени, щоб ще більше залякати народ.

Троє мисливців, друзів Варкана, вже загинули протягом кількох найближчих днів після того, як Дорбатай отруїв Сколота. Всі троє раніш виступали проти віщунів, глузували з них. Вони без пошани ставились і до старшин. Дорбатай розправився з ними з холодною жорстокістю.

Перший з них був обвинувачений у неповазі до священних звичаїв і в глузуванні з віщунів. Його привели під охороною до Гартака. Новий вождь сидів на пишному підвищенні. Біля нього стояв холодний і суворий Дорбатай. Старшини стіною стояли круг підвищення. А навколо юрмилися скіфи, розуміючи, що обвинувачений заздалегідь приречений.

Гартак, який виконував волю старого віщуна, запитав молодого мисливця серед мертвого мовчання натовпу:

— Чи визнаєш ти свою провину? Чи визнаєш, що зрадив священні звичаї? Чи визнаєш, що образив святого віщуна?

Мисливець сміливо відповів:

— В мене немає провини, в якій мене обвинувачують. Я ніколи не зраджував звичаїв. Я не ображав святих віщунів. Я лише заступився за дівчину, яку обдурив віщун, відібравши в неї худобу. Віщун сказав, що відбирає худобу з волі богів. А потім зарізав коня на м’ясо і з’їв його сам. Якщо він зробив таке — хіба він святий?

Натовп загув, бо чимало скіфів знало, що це правда. Але Дорбатай знав, що йому робити. Загрозливо піднявши руку, він мовив:

— Віщун виконав волю богів. Ти образив його, а разом з тим образив і богів. Мовчи, не сперечайся! Ми спитаємо великих богів, вони скажуть нам усю правду. І так, як вони скажуть, ми вчинимо з тобою. Гей, ворожбитів сюди! Хай вони запитають великих богів!

Троє дідів у чорному одязі з пучками лозинок у руках підійшли до підвищення. Вони поклали лозинки на землю, помолились. Потім почали одну по одній перекладати лозинки й ворожити. Натовп мовчав. Обвинувачений глузливо дивився на ворожбитів: що можуть додати їхні лозинки, коли про ганебний вчинок віщуна знало чимало скіфів?..

Але ось ворожбити закінчили. Найстаріший з них виступив наперед:

— О великий вождь Гартак! О мудрий і святий Дорбатай! Боги сказали нам усе. Вони сказали нам усім однаково: цей чоловік винний. Він образив святого віщуна, він образив богів. Боги гніваються, бо він зрадив священні скіфські звичаї, як зраджував їх і до того!

Обвинувачений зблід. Але коли Гартак знов запитав його, чи визнає він тепер себе винним, скіф відповів уперто:

— Ні! Вони брешуть, ці ворожбити! Я не винний!

— Привести інших, — наказав Дорбатай спокійно. — Виконаємо наш звичай!

Тепер прийшло шість ворожбитів, — вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав звичай, якщо обвинувачений опирався й не визнавав того, що сказали перші троє ворожбитів.

Ці шестеро, повороживши, сказали:

— Він винний! Він цілком винний, — так кажуть боги! І боги вимагають суворо покарати його!

І знову скіф відкинув обвинувачення. Тоді прийшло дванадцять ворожбитів — знов удвоє більше. І ці дванадцять підтвердили:

— Він винний! Так кажуть боги. Боги вимагають кари!

Цього було вже досить. Звичай був виконаний. Дорбатай махнув рукою, і віщуни підвезли заздалегідь приготований віз, наповнений сухим хмизом. У віз запряжені були люті бугаї. Молодого скіфа поклали зв’язаного у віз, заткнули йому рота, накрили хмизом. Потім запалили хмиз і вдарили бугаїв. Злякані тварини побігли в степ, увозячи за собою рухоме вогнище, де в горящому хмизі лежала жива людина, яка не могла ні крикнути, ні ворухнути зв’язаними руками й ногами…

А Дорбатай, простеживши поглядом вогняний шлях воза, підвів руки вгору й наказав молитися богам і дякувати їм за те, що вони вказали злочинця.

Двоє інших мисливців загинули не так урочисто. Одного з них уночі зарубали віщуни. Вони сказали потім, що то був злочинець, який потай молився грецьким богам. Другий загинув під час полювання від списа, який, мовляв, сам упав з неба. Так говорили перелякані учасники полювання. Але Дорбатай добре знав про цю участь богів… бо він сам віддав наказ одному з віщунів сидіти на дереві і ждати наближення мисливця, щоб кинути в нього списа…