Як знайти зворотний шлях? Це кляте урвище всюди було однакове. Усюди підносилось воно вгору, усюди стирчали його кам’яні скелі, ховаючись верхівками аж у сірих хмарах. З якого боку доведеться штурмувати його? Де знайти найтонше місце стіни, яка відокремлювала вчених, вимушених мандрівників цього світу, від сталактитової печери?..

З люттю Артем ударив ногою по скелі. Кляте каміння! Проте цей рух примусив юнака повернутися до більш невідкладних справ. Насамперед — визволення товаришів, а всякі інші думки потім.

Юнак знов придивився до великого майдану, де мало відбутися поховання. Все населення становимща зібралося навколо величезної могили. Її оточили віщуни на чолі з самим Дорбатаєм. Тільки Гартак і з ним найзнатніші старшини були коло самої ями. Тут-таки на вільному місці стояла велика червона колісниця з тілом Сколота, віз його вдови та інші вози з майном померлого вождя, яке мали поховати разом з ним. Чудовий вороний жеребець Сколота в багатій золотій збруї стояв теж біля могили. Він нервово перебирав ногами, тупцював, неспокійно підводив голову, витягуючи довгу шию.

— І його теж? — не повертаючи голови, запитав Артем.

Варкан мовчки кивнув, йому було шкода цього красеня, найкращого коня з скіфських табунів, якого чекала смерть. Проте Варкан знав, що це неминуче: за повір’ям скіфів, старий Сколот і на тому світі мав їздити на своєму улюбленому коні…

Велике коло простих скіфів і представників підвладних невеличких племен стояло круг могили. Воїни, мисливці, скотарі, жінки, діти — всі змішалися в одну юрбу. Майже нікого не лишилося біля возів та нашвидку поставлених наметів становимща. Тільки раби були ще там. Але й вони потроху сходились позаду юрби скіфів. Раби збиралися купками, одна недалеко одної. Здавалося, вони були чимсь збуджені. Але хіба не зрозуміло це було в таку годину, коли відбувалося поховання вождя? Та й хто звернув би на це увагу?..

Артем все-таки помітив, що купки рабів збиралися чомусь з одного боку юрби, далі від скель. Виходило так, ніби випадково вони опинилися на стороні, протилежній тій, звідки мав ударити загін Варкана. Юнак посміхнувся: Роніс чудово орієнтувався! Крім того, саме звідти було ближче до центра могили, де скупчились віщуни та старшини…

Варкан теж з задоволенням дивився на скупчення рабів, його зірке око помічало навіть, що плащі рабів не звисали так вільно, як завжди. Немовби кожен з рабів мав при собі якийсь вантаж… Це свідчило про те, що Роніс встиг роздати зброю. Поки що вона була захована…

Молодий скіф повернувся до Артема. Мовчки він узяв камінець і накреслив на скелі між собою й юнаком коло. З одного боку він намалював стрілу, що впиналася вістрям у коло. Потім швидким помахом він нарисував ще одну, з другого боку. І раптом наче схопив обома руками те коло і стиснув його. Очі його гостро дивились на Артема.

— Правильно. Так і буде! — ствердив юнак.

Журлива пісня гучнішала. Тепер її, здавалося, співали всі. Дорбатай підвів руки вгору, як і завжди робив під час відправ. Але цього разу то був сигнал. Відразу віщуни підійшли до колісниці Сколота, підняли набальзамоване тіло небіжчика й понесли його до могили.

Вони спустилися в яму й поклали там тіло на розіслані килими. Пісня то гучнішала, то вщухала, але не змовкала. Дорбатай застиг з високо піднесеними руками. Широкі рукава його одягу звисали з боків, як крила великого зловісного птаха.

Інші віщуни безупинно несли до могили майно Сколота: золоті чаші, оздоби, шолом, зброю — в тому числі і великий його меч з золотим держаком. Все це клалося навколо тіла старого вождя, на килими.

— Скільки дорогоцінностей! — прошепотів Дмитро Борисович.

— Для археологів готується, — відгукнувся Артем.

Тим часом до могили несли й несли інші речі. Великі казани з їжею, цілі туші забитих овець і кабанів, великі міхи з вином — все знаходило собі місце в надрах велетенської могили. Сколот і на тому світі мусив мати гідне себе майно й запаси харчів і зброї — так вірили скіфи.

Нарешті, перенесення майна ніби закінчилось. Вже не було вільного місця навколо тіла небіжчика, вже, здавалося здаля, не можна було й підійти до нього через велику кількість дорогоцінностей, зброї та їжі.

Варкан легенько підштовхнув Артема і вказав йому на той бік юрби. Тепер майже всі раби зібралися там. Може, це тільки здалося Артемові, але він ніби помітив в натовпі рабів виблиск зброї…

«Наближається, наближається, — подумав він. — Чому ж Роніс не подає сигналу?.. І де все ж таки Ліда з Іваном Семеновичем?..»

Нова думка майнула йому: видно, Роніс тому й не подає сигналу, що товариші Артемові перебувають десь у незручному місці.

Раптом Артем почув, як коротко і схвильовано гавкнула Діана, що лежала на скелі поруч з ним. І в той самий час його схопив за руку Дмитро Борисович: