— Он як чудово працюють установки. А ми побоювалися, що в порожняві радіохвилі поширюватимуться гірше. Чудесно чути! — знов пролунав голос Гуро. А ось Сокіл йому відповідає — і знов Василь чує все.

— Так, працюють бездоганно. Честь і хвала Миколі Петровичу. Це теж була його думка пристосувати до наших шоломів малесенькі радіоустановки. Втім, мене цікавить, чи й досі нашу ракету обстрілюють оті кляті метеорити? Хоч я певен, що це був один якийсь небесний мандрівник, оточений, можливо, лише хмаркою дрібного небесного ж таки пороху. Перший удар, що пробив стіну ракети, — удар самого метеорита. А далі ми чули вже легенькі удари дрібних порошинок.

— Цілком правильне міркування. Проте чи не час вам братися до роботи? — прозвучав знайомий голос академіка Риндіна. — Я ось уже кілька хвилин прислухаюсь до ваших розмов і все ніяк не почую того, що мене найбільше цікавить: де саме пробило стіну, яка дірка, як ви її закриєте?

Василь остаточно опанував себе. Спокійні, упевнені голоси його супутників свідчили про те, що навіть у цьому випадку, який здавався Рижкові таким небезпечним і страшним, для мандрівників не було нічого особливого і непередбаченого. Ось Гуро відчинив двері з великої каюти до проходу між зовнішньою і внутрішньою стінами ракети, ось він пішов праворуч, а Сокіл — ліворуч. Василь хотів і собі йти за ними, але почув голос Миколи Петровича. Академік немов бачив кожен його рух.

— Василю, вам треба залишитись у каюті. По-перше, ви недосить добре знаєте ходи між стінами, по-друге, вам доведеться стежити за приладами. Залишайтесь, хлопчику, тут.

Гуро тимчасом пробирався темним коридором, шукаючи пробоїну в стіні. Очевидно, вона була десь спереду. Яскраве проміння його електричного прожектора, що висів у нього на грудях, намацувало всі підозрілі місця. Гуро добре знав, що з другого боку назустріч йому простує Сокіл, знав, як стежить за рухом ракети Риндін. Знав і те, як чудово передбачив все академік, талановитий конструктор небесного корабля. Але все-таки саме тут, у цьому вузькому коридорі, Гуро відчув щось подібне до страху. Звідки взялось це почуття?..

Ось ліворуч, за супермагнієвою стінкою, міститься їхня каюта. Трохи далі починається навігаторська рубка. Там сидить Микола Петрович. А в загальній каюті — той хлопець, Василь Рижко. Там в обох каютах світло. Там хоч і немає зараз повітря, але все ж таки є життя. А праворуч?.. Праворуч, за двома шарами вовни й гуми, за зовнішнім шаром полірованого супермагнію — там мертва космічна безодня.

Мільйони і мільярди кілометрів в усі боки. Порожнява, незнана порожнява космосу, що в ній лине їхній корабель.

Як сказав Микола Петрович?.. «Аргонавти всесвіту»?.. Так, так…

І раптом Гуро спинився. Швидким рухом він вимкнув прожектор. Так, ось пробоїна. Крізь неї спокійним світлом сяє яскрава жовтувата зірка. Чудесне видовище — чорний небосхил і на ньому оця зірка, як великий діамант. Гуро наблизився до пробоїни, нахилився і зазирнув у чорну безодню, його шолом притиснувся до пробоїни, немов хтось натискував на нього ззаду.

— А, розумію, — посміхнувся Гуро. — І все ж таки дивно про все це думати, про цю порожнечу…

Вперше він відчув якусь непевність у рухах, його обличчя відділяло від міжпланетної порожняви лише товсте скло вікна його шолома. Дивно й страшно було думати, що за тим склом — температура абсолютного нуля, ніщо, таємнича порожнява космосу. І мисливець із захопленням дивився у пробоїну.

Тепер він бачив не саму лише велику зірку, яку він помітив спочатку. Чорна глибина була, здавалося, засипана іскрами і вогниками. Це не були ті зірки, до яких звикло око кожної людини на Землі. Вони не миготіли, не тремтіли, не коливалися: кожна сяяла рівно і кожна світилася своїм кольором. Око не встигало відзначити всі ті кольори; вони, не змішуючись, палали кожен сам по собі, сплітаючись у барвисті казкові візерунки: око мисливця пробігало по них, зупиняючись мимоволі на великих сліпучих зорях, що сяяли холодним спокійним світлом далеких гігантських світів.

Мисливцеві не зразу пощастило знайти кілька відомих йому сузір’їв. Та й то — хіба це були ті нескладні комбінації з кількох зірок, до яких здавна звикло людське око, віддалене завжди від чудових картин всесвіту товстим шаром земної атмосфери? Ті великі зірки були всього тільки канвою сузір’я. Космос лишив тепер навколо них примхливі й вибагливі узори, що відрізняли кожне начебто нове сузір’я від його Старої звичної форми не менше, ніж багатобарвна картина відрізняється від сухого малюнка олівцем.

Захопленим поглядом Гуро знаходив ці, забарвлені новими незліченними кольорами невідомі йому зірки, контури, сузір’я. Ось виразний хрест Лебедя, ось недалеко від нього неправильний чотирикутник Ліри. Ще далі — вигнутий, наче готовий до стрибка, Дракон, біля нього, майже у згині його тіла, почалася така знайома з дитинства витягнута каструлька Малої Ведмедиці.

І знов неприємний холодок пробіг по руках і ногах мисливця. Що це за дивне почуття непевності, самотності і чогось навіть близького до страху? Адже такі відчування були надзвичайно рідкими для Гуро, уславленого своїми залізними нервами.