Я за ці три доби ще краще ознайомився з нашим кораблем і приладами, які є в ньому. Тепер я сміливо можу сказати, що знаю ракету, — цей чудовий витвір Миколи Петровича. Спробую стисло записати тут, як побудовано наш корабель.

Велетенська блискуча сигара: завдовжки — понад тридцять метрів і завширшки у найширшій частині — сім з половиною метрів. До сигари з обох боків прикріплено ще по одній сигарці, значно меншій, метрів із вісім завдовжки. На хвості сигари плавці — три плавці, приблизно, такі, як у риби.

Оболонку сигари зроблено з найлегшого сплаву металів — супермагнію. Шліфований супермагній вкриває всю ракету. Це — зовнішній шар. Шліфовано його для того, щоб зменшити до мінімуму тертя в атмосфері під час підіймання і спускання. Під цим шаром іде шар гуми і шар повсті. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту крізь атмосферу і стратосферу ракета дуже нагрівається. Крім того, гума зможе прислужитися ще й у разі можливого падіння на поверхню Венери і при поверненні назад, на поверхню Землі.

Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як це роблять на морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета, менша, встромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок якоїсь аварії. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе повітря, і ми просто б задихнулися без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Страшно й подумати про таку можливість! Тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній закляклі трупи мандрівників…

За внутрішньою металевою стінкою починаються наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише таму, що звик ним користуватись). Їх з’єднують двері з східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено наші запаси харчу, води, стисненого повітря тощо. Під навігаторською рубкою — склад вибухових речовин для нашої майбутньої роботи на Венері, інструментів, приладдя. Поруч із ним — склад недоторканих резервів харчу.

Ще нижче міститься наш машинний відділ. Там стоять машини, що переробляють зіпсоване повітря, відбираючи від нього залишки вуглекислоти та інших шкідливих газів та подаючи нові порції кисню. Там-таки міститься й наше енергетичне господарство. Воно заслуговує на те, щоб спинитися на ньому докладніше.

Всі наші машини, все наше автоматичне устаткування — електричні. Електрика — душа нашого корабля. Але — де взяти стільки енергії, щоб її вистачило на весь час подорожі до Венери й назад та ще на весь час життя на нашій сусідці? Правда, у нас величезна кількість акумуляторів. Зовсім мініатюрних акумуляторів, винайдених всього кілька років тому. Я думаю навіть, що без цих мініакумуляторів не можна було б побудувати так досконало, дотепно й економно всю нашу ракету. Але що то за акумулятори?

Відомо, що акумулятори відрізняються своєю ємністю, величиною свого електричного заряду. Досі людство звикло до незграбних великих акумуляторів старого типу. Вони були дуже незручні, ємність їх була мізерна. Іще на початку нашого сторіччя радянський академік Йоффе передбачив можливість існування акумуляторів іншого типу.

Уявіть собі акумулятор завбільшки з сірникову коробку. А ємність його така, що він може живити своєю електрикою машину в 25 кінських сил протягом 100 годин.

Ціла шафа таких мініакумуляторів стоїть у нас у нижньому поверсі, у нашому машинному відділі. Особливе устаткування автоматично вимикає акумулятор, як тільки він починає виснажуватися, і вмикає свіжий. Отже, наші машини спиняться лише тоді, коли виснажиться останній акумулятор. А коли це буде? Ясно, що навіть за умов велетенської ємності заряду наших акумуляторів їх не вистачило б на весь час нашої подорожі. Значить, їх треба заряджати. За рахунок чого? Де взяти потрібну для цього енергію?

Взяти паливо — бензин чи гас, чи ще щось інше, щоб рухати динамо-машини? Але, крім власної ваги палива й машини, а це чималенький вантаж, потрібно було б урахувати ще вагу й запаси стисненого повітря для горіння палива. Без повітря не буде горіти ніяке паливо, крім хіба вибухових речовин.

І академік Риндін винайшов цілком оригінальний і певний спосіб одержувати нову й нову енергію протягом усієї нашої подорожі, протягом усього нашого перебування в міжпланетному просторі. Це була думка, геніальна своєю простотою й дотепністю, бо ми одержуємо нашу енергію без будь-яких витрат і зусиль.

Вчені давно вже мріяли про створення двигунів, які використовували б для своєї роботи температурну різницю, скажімо, нижніх, холодних шарів океану, і верхніх, тепліших. Деякі дослідні установки такого типу було навіть здійснено. Але вони не давали великого ефекту, бо різниця температур поміж такими шарами води не дуже велика. Проте установки працювали.

Микола Петрович сказав:

— Хто заважає нам використати неймовірний спад температури між двома сторонами нашого корабля? Адже одна його сторона, освітлена яскравим і гарячим сонячним промінням, матиме температуру від сорока до ста градусів вище нуля. Вона матиме цю температуру весь час, бо жодна хмарка не затулить нас від Сонця протягом усього часу подорожі. А друга сторона ракети, тіньова, навпаки, матиме температуру, близьку до абсолютного нуля, до температури міжпланетного простору. Таким чином, весь час подорожі ми матимемо величезну різницю температур на двох стінках ракети, різницю, яка коливатиметься в межах двохсот-трьохсот градусів. Жодному конструкторові на Землі й не снилася така різниця. Ось де джерело нашої енергії.