І ось з одного її боку виникає малесенька хмарка диму, що повільно тане в холодному просторі…

Академік Микола Петрович Риндін, націлюючись усією ракетою, не зводячи очей з велетенського диска планети, натиснув на важіль вибухів. Заряд атоміту вибухнув: вогонь і розжарені гази вилетіли з правої дюзи ракети. Корабель здригнувся, трохи змінив напрям убік.

Хмарка диму розтанула в холодному просторі. Її вже немає. Металева сигарка майже не змінила свого шляху. Вона продовжує мчати до обгорненої хмарами планети.

Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво відбивався на ньому. Очі трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий таємничий диск, укритий суцільною ковдрою хмар.

Відстань між планетою і ракетою меншала. Здавалося, що вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Та ось знову хмарка диму з’явилася, біля ракети.

Академік Риндін відчув, як краплини поту вкрили його лоб… Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух атоміту знов струсонув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все.

Металева сигарка ринулась в туманний шар, що оточував велетенську планету. В атмосферу планети… Зорі блимнули на небі…

На великому екрані перископа в центральній каюті відбилися сірі хмари, що майнули з блискавичною швидкістю зовсім близько від ракети. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але дивно, диск немов повертався до схвильованих глядачів, відкриваючи перед їх очима нові й нові потоки сірих і білих хмар.

Ні, це не загибель! Блискуча сигарка проскочила над планетою, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в тумані, що коливався над хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі по еліпсу навколо планети, що захопила її в своєму русі і несла тепер з собою в космосі, як супутника.

У центральній каюті лунав посилений гучномовцем голос Миколи Петровича:

— Парабола нашого польоту перетворилась на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ по еліпсу навколо Венери, доки не опинимось на тому самому місці, де влетіли до її атмосфери. Розрахунки вірні!..

Сміх, радісний і веселий, був йому відповіддю. Перемога, перемога! Атмосфера планети гальмує ракету. Василь Рижко з радощів аж застрибав. Він стрибнув з гамака і відразу спинився, здивований. Він не плив у повітрі. Він стояв на підлозі. Щоправда, вага його була ще невелика, але це вже була вага. Він коливався, похитувався, проте стояв.

Кілька годин металева сигарка мчала навколо Венери, весь час немов намагаючись відірватись від неї, податись знов у безкраї простори всесвіту. Але, досягнувши найбільшої, Здавалося, віддалі, сигарка слухняно почала сама собою повертатися, виписуючи криву, що знову вела до планети, до її хмар. Перший еліпс закінчувався. Ракета поверталась до тієї самої точки над хмарами, де вона пролітала вперше.

Микола Петрович застиг, поклавши руки на важіль. Так, розрахунки були вірні, це довів перехід ракети з параболи на еліпс. Але хіба можна заспокоїтись на цьому? Хіба не бувають несподіванки? Треба бути готовим до всього.

І в центральній каюті настала тиша. Наближався другий вирішальний момент. Ракета знову влетить в атмосферу, атмосфера ще раз трохи загальмує її, еліпс зменшиться… Чи буде так?

Високо над хмарами промчала ракета з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше — принаймні, так здалося всім. І потім хмари так само почали віддалятись. Ракета перейшла у другий, менший еліпс. Микола Петрович стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, що відзначав зміни температури оболонки ракети. Як і слід було чекати, оболонка розжарилася. Термометр показував триста градусів вище нуля. Це не було загрозливим, бо така температура нормальна для тіла, що пронеслося крізь густу атмосферу з швидкістю в десять кілометрів на секунду. Тепер швидкість знову поменшала внаслідок нового гальмування — тертя в атмосфері.

Підвищення температури оболонки могло б погано позначитися на системі рідини в трубках. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович наказав відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.

Риндін повідомив супутників:

— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.

— Виходить, — другий еліпс вдвоє менший від першого? — запитав Василь.