Вже через кілька хвилин довелося визнати, що припущення Миколи Петровича було правильним. Перебуваючи від передавача на відстані всього метрів шість-сім, я ледве приймав на навушники сигнали, які надсилав мені Гуро. А в умовах земної атмосфери цей передавач забезпечував зв’язок на відстані до тисячі кілометрів…

Покрутивши ще кілька хвилин ручки настроювання, я хотів уже зовсім кинути цю марну справу і вимкнути приймач. Але Гуро продовжував подавати сигнали. Я розбирав його слова, що ледве чутно дзижчали в навушниках:

— Алло… алло… говорить… говорить… слухайте… слухайте… раз-два-чотири-п’ять… слухайте… слухайте…

Голос то зовсім зникав, то, навпаки, дужчав.

— Слухайте… слухайте… говорить… слухайте… слухайте, ракета… слухайте, слухайте, ракета… говорить Земля… ракета Риндіна, слухайте нас…

Що за жарти? Чому Гуро говорить так, ніби він не з нами разом, не в ракеті!? І ще — чому передавач раптово почав так змінювати його голос? Це ж просто дивно, це зовсім не його голос…

— Слухайте, слухайте, ракета Риндіна! Говорить Земля, говорить Земля! Алло, говорить Земля…

Може, я збожеволів? Може, це якийсь новий прояв впливу того страшного космічного проміння?.. Адже це не голос Гуро, це… це — Земля!..

— Василю, що з вами? Ви зблідли! На себе стали не схожі!

До. мене підійшов стурбований Микола Петрович. Не відповідаючи ані жодним словом, я ввімкнув другу пару навушників і подав йому. Микола Петрович здивовано глянув на мене, але надів навушники. Я з острахом дивився на нього: може, мені все це примарилося, може, це й справді жарти космічного проміння…

Але ось на обличчі Миколи Петровича з’явився вираз безмежного здивовання. Обома руками він щільніше притиснув навушники до вух. Він жадібно слухав. Значить, мені не мариться? Так, я й далі чув:

— Говорить Земля, говорить Земля! Ракета Риндіна, слухайте нас, слухайте. Дуже турбуємось за ваш стан. Найпотужніші телескопи загубили вас з поля зору. Побоюємося, що ракета змінила напрям. Перевірте напрям польоту, перевірте напрям. Надсилайте негайно ракету-листоношу. Алло, говорить Земля з допомогою потужних радарів… Алло, говорить Земля. Ракета Риндіна, слухайте нас…

Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос Землі, не маючи сили відірватись від навушників…

— Що ви слухаєте? Адже я вимкнув уже передавач, — здивовано мовив Гуро, з’явившись у каюті.

Микола Петрович рішучим рухом скинув із своєї голови навушники і простяг їх Борисові. Очі Гуро полізли на лоба. Він завмер, прислухаючись до голосу Землі. А Микола Петрович уже розпоряджався:

— Вадиме, готуйте листи! Через півгодини випустимо ракету.

Яка це радість — слухати далекий голос з рідної радянської Батьківщини! Голос у навушниках повторював те ж саме повідомлення. Проте в спокійному, чіткому голосі диктора іноді вчувалася стурбованість. Вони кажуть, що найпотужніші телескопи загубили нас з поля зору… це, мабуть, у зв’язку з тим, що метеорит збив нас тоді з шляху… Любий дикторе! Коли б ти знав, з якою насолодою ми слухаємо тебе тут, у міжпланетному просторі.

Микола Петрович і Гуро внесли до каюти невеличку ракету-листоношу. Це була блискуча металева сигарка з отвором на довгому вузькому хвості. Гуро відкрутив гвинти в її боці. Відчинилися невеличкі дверцята, за якими видно було скриньку. Микола Петрович тимчасом перевіряв механізм ракети, розправляючи малесенькі металеві крила на товстій частині сигари.

Вадим приніс заклеєну й перев’язану пачку паперу. Це були приготовлені заздалегідь листи і доповіді для Землі.. І тут я наважився.

— Миколо Петровичу, дозвольте мені… — звернувся я до Риндіна.

— Що таке?

— Дозвольте мені покласти туди невеличкого листа… до матері… щоб вона заспокоїлася…

Лагідна усмішка осяяла обличчя Миколи Петровича:

— Гаразд, пишіть, тільки швидше. А я поки що перевірю розрахунки напряму.

— Та мені всього кілька рядків.

Ось що я написав:

«Любі мої, мамо й сестро! Все гаразд, не турбуйтеся, ми тут з Миколою Петровичем не пропадемо. Передайте хлопцям, що привезу їм з Венери подарунки, яких вони ніколи не бачили. Подорож іде чудово. Наближаємось до Венери. Міцно цілую. Ваш Василь Рижко».