— Миколо Петровичу, — почав Гуро, з насолодою пихкаючи люлькою й випускаючи клуби диму, — я щось хочу розповісти вам. Тільки чи не втомить це вас? А, може, вам заважає дим?

— Ні, ні, прошу. Я охоче послухаю. Мені навіть приємно чути запах вашого тютюну, він такий ароматний. — Микола Петрович ще раз усміхнувся: як, справді, приємно відчувати цей солодкуватий дим, чути голос людини!..

— Так от. Коли ми з Василем були в тій печері, нас дуже вразила одна річ. Уявіть собі, що там, у глибині, зовсім не темно. Власне, не всюди, а лише там, де в стіну чи в ґрунт повкраплювані отакі маленькі камінці. Вони сяють блакитним світлом, як світляки.

— Флуоресценція, — мовив Риндін.

— Я теж так думав, але Василь звернув мою увагу на одне цікаве явище. Ви знаєте, ми з ним розмовляли. І от, коли хтось із нас говорив, то камінці по всій печері, мов відповідаючи, світилися значно яскравіше. Мені здавалося, що печерою пропливають яскраві світлові хвилі. Змовкнеш — і хвилі зникають, почнеш говорити — з’являються. І тоді печера дуже добре освітлюється. Що воно таке — я так і не розумію; Василь так само не спромігся пояснити цей факт.

Риндін зацікавлено поглядав на обох. Не менш зацікавлений був і Сокіл: що за дивне явище?

— Кажете — світилося під час розмов? Дивно, — пожвавішав Микола Петрович. — Це дуже своєрідне явище. Значить… хм…

Він задумався. Каміння світилося інтенсивніше під час розмов. Значить, тоді, коли випромінювання передавача на шоломі було найсильнішим, коли воно було дуже активним… Цікаво, цікаво!

Микола Петрович глянув на товаришів. Тільки тепер він помітив, що Василь лежить у гамаку. Ця спокійна поза так не пасувала взагалі до жвавого характеру юнака, що Риндін здивувався. Так, Василь лежить у гамаку, немов хворий.

— Що з вами, Василю? У вас щось болить?

Гуро стурбовано глянув на Василя, на Миколу Петровича: ну, от і не вийшло спокійної розмови. Старий академік обов’язково хвилюватиметься, довідавшись про стан Рижка.

— Трохи болить бік, Миколо Петровичу, — відповів Рижко. — Щось пече шкіру, мов вогнем… Почервоніло…

— Це ви забилися, падаючи?

— Ні, Миколо Петровичу, — озвався Гуро, — це зовсім не від того. Я думаю, що то наслідки укусу кліща. Пам’ятаєте, як кліщ укусив Василя за ногу? Мабуть, отрута розійшлась і піднялася вище.

Риндін недовірливо похитав головою.

— Скільки я пам’ятаю, кліщ укусив Василя біля коліна. А болить в нього не там… Друже мій, ідіть сюди. Покажіть мені це місце. Хоч я й не лікар, але нам треба згадати старе морське правило: під час подорожі капітан корабля в разі потреби мусить бути і лікарем. Хіба я не капітан нашого корабля? Ідіть сюди, показуйте.

Рижко насилу виліз із гамака і пошкутильгав до Миколи Петровича, ледве стримуючи стогін. Біль розливався ширше й ширше, немов на боці у юнака лежали жарини.

Старий академік уважно подивився на шкіру. Вона була червона і трохи припухла.

— Нагадує сліди свіжого опіку, — задумливо сказав він. — Ви твердо пам’ятаєте, друже мій, що ви не вдарилися цим боком?

— Твердо.

— А куди вас укусив кліщ?

Василь показав. На тому місці була лише маленька темно-червона цяточка — і більш нічого. Не можна було й думати про зв’язок дивного червоного опуху на боці юнака з цією цяточкою. Це зрозумів і Гуро.

Обличчя Миколи Петровича стало похмурим.

— Ні, здається, я помилився, — сказав Гуро. — Я хочу вас заспокоїти, Миколо Петровичу, — раптом жваво додав він, бажаючи відвернути увагу академіка. — Все це дрібниці. Василь виявив себе дуже мужньою людиною; він не тільки добре дійшов до ракети, але йому навіть на думку не спало позбутись додаткового тягаря, який він ніс із собою. І це все для того, щоб порадувати вас новинами.

— Якими? — зацікавився Риндін.

— Та я все про ті ж таки камінці. Василь набрав їх із собою повну сумку, щоб показати вам і Вадимові. Він сподівається, що зробив якесь відкриття в печері.

— Ви принесли ті камінці, Василю? — жваво спитав Сокіл.

Гуро засміявся:

— Нашого геолога хлібом не годуй, тільки покажи якесь камінюччя!..

Мисливцеві, очевидно, дуже хотілося розважити Риндіна, хоч би з допомогою жартів. Але обличчя академіка не веселішало. Він стурбовано подивився на Гуро, на Василя і спитав:

— Ви несли ці камінці в сумці, Василю?

— Так. У сумці, — відповів юнак.

— І сумка була на лівому боці?

— На лівому.