Риндін повільно підвівся, сів на ковдрі, спираючись на одну руку. Другу він підняв і вказав нею на бік юнака:

— Ваш біль, друже мій, є наслідок різкого впливу якоїсь радіоактивної речовини, очевидно, тих самих камінців, що їх ви несли в сумці. Це було дуже необережно…

Гуро тихо свиснув: мовляв, он як обертається справа! Василь здивовано перевів погляд із свого червоного опуху на Миколу Петровича, на Гуро: значить, він обпікся радіоактивною речовиною?..

Раптом Сокіл підстрибнув і ляснув себе руками по стегнах. Це вийшло так кумедно, що навіть Риндін посміхнувся:

— Вадиме, що трапилося? Чого це ви стрибаєте?

Але Сокіл, забувши про все, кинувся до Василя й Гуро:

— Світло блакитнувате? Камінці невеличкі? Повкраплювані у ґрунт? Кожен окремо?

Гуро, вдаючи, що він перелякався, відступив на крок і простяг до Сокола руки, немов боронячись:

— Блакитнуваті, невеличкі, в ґрунт, кожен окремо. Будь ласка, не підходьте ближче, я людина нервова, можу злякатися. Ви, товаришу геолог, здається, знову потрапили під вплив космічного проміння? Заспокойтесь!

Сокіл схопив сумку, не слухаючи нічого. Він витяг з неї камінці, глянув на них і, здавалося, зовсім збожеволів. Він підбіг до Риндіна:

— Миколо Петровичу, це, мабуть, він! Він! Дивіться!

На його долонях лежали невеличкі зеленувато-сірі камінці неправильної форми, схожі на малесенькі картоплинки. Нічого незвичайного не було в їх вигляді. Відзначалися вони лише порівняно великою вагою.

Дивно, але й Микола Петрович помітно хвилювався. Він через силу сидів на ковдрі, тримаючи обома руками один з камінців, взятий у Сокола. Обдивившись його з усіх боків, він віддав камінець геологові:

— Перевірте, Вадиме. Мені здається, що ви не помиляєтесь. Спробуйте зробити розріз і проаналізувати.

— Друзі мої, — сказав Микола Петрович, звертаючись до Василя й Гуро. — Ви й самі ще не розумієте, яке величезне відкриття ви зробили. Василю, ви постраждали, вам, напевно, дуже боляче, але…

В цей час в каюту повернувся Сокіл. Він ніс один із камінців, що його він встиг розрізати надвоє. Зсередини цей камінець був зовсім інший, ніж ззовні. Темно-синій зріз, здавалося, тремтів і мінився. По ньому виникали й зникали дрібнесенькі золотисті іскорки. Зріз повільно затягався такою самою зеленувато-сірою плівкою, якою був укритий і весь камінець.

Гуро низько нахилився над камінцем: йому дуже сподобалися оті золоті іскорки. Але враз відхилив голову й заплющив очі, потираючи їх рукою. Василь здивовано глянув на нього.

— Не знаю, що воно таке і з чим його їдять, — сказав мисливець, відходячи вбік. — Може, це й надзвичайно цінна знахідка, але впливає вона дуже неприємно. В мене відразу заболіли очі, наче хто перцю насипав.

Микола Петрович не звернув уваги на слова Гуро.

— Бачите? — схвильовано звернувся Сокіл до академіка. — Це безумовно — він!

Микола Петрович урочисто сказав:

— Вітаю вас, друзі мої! Вітаю вас, мої товариші, що знайшли на Венері той самий загадковий інфрарадій, по який ми подорожували сюди!

— Інфрарадій?.. Це він? Оці камінці — інфрарадій?.. — Василь і Гуро розгублено дивилися то на Риндіна, то на Сокола. — Інфрарадій? Не може бути, щоб ці скромні камінці були могутнім і невідомим інфрарадієм, який ховає в собі незліченні запаси енергії.

— Так, це інфрарадій, — продовжував старий вчений. — Друзі мої, я навіть мріяти не дозволяв собі, що ми так швидко знайдемо його, та ще в такій кількості. Ви ж кажете, що там, у печері, чимало такого каміння? — спитав він у Гуро.

— Скільки хочете, — підтвердив мисливець, його люлька погасла, але він не помічав цього.

Василь все ще дивився розгублено на скромний камінець, зріз якого вже затягся зеленувато-сірою плівкою. Зникли золоті іскорки. Камінець знову став цілком звичайним.

Василеві було і радісно і водночас шкода чогось. Чого? Звісно, дуже добре, що інфрарадій знайшовся так швидко і несподівано. Перша частина завдання, що стояло перед ними, виконана, але… Хіба це той інфрарадій, що про нього мріяв Василь?.. Оці непоказні камінці?.. Ах, яким чудесним, красивим і навіть страшним ввижався Василеві цей інфрарадій ще на Землі. Тоді фантазія хлопця малювала чудесні картини.

…Вони довго, цілі місяці копають шахти. Вони пробивають скелі, вони в скафандрах спускаються в підземні озера.

І знов копають ґрунт. Складні прилади показують, що шукачі на певному шляху. Дедалі підвищується в шахті температура. Ось уже не можна працювати через спеку. Мабуть, вони наблизились до центрів підземного вогню, — тільки там можна знайти загадковий інфрарадій, тільки там, у глибині надр Венери, ховається він від наполегливих людей. І спека, спека… Хтось падає, непритомний, його виносять з шахти, а Василь не кидає роботи. Він знає, що саме він мусить вести перед і бути зразком відмінної, ударної роботи. Він умивається потом, у голові в нього невпинно гуде, очі заплющуються від утоми, але він уперто працює. Ще хтось знепритомнів, Василь залишився один. Від нього, і тільки від нього, залежить успіх дальшої роботи. Він знає це — і працює. І ось лунає щось подібне до вибуху. Золота розтоплена рідина, вогненна й блискуча, сліпуча й дорогоцінна, ллється по шахті. Це — інфрарадій, який здобув Василь!..