десять. дев’ять. вісім.

стій, Електро, стій, мала, ще не пливи

сім. шість.

просто ще трохи постій у воді, нехай хвиля ще трохи полиже тебе крізь трусики

п’ять. чотири.

Електра нахиляється раптом — низько, до самої води — і хлюпає собі на лице

три

тонюсінька смужечка чорних стрінґів запинає дві нірки у глиб Електри

два. один.

Електра випростується

Пізно! ПУСК!

гол

Електра занурюється у воду і пливе.

Чайки хапають з поверхні неба плавальні міхури хмар, сіється лускою сліпий дощ — наче шкляний тиньк з лиця зірки на ім’я Сонце. Зірка стоїть в зеніті любови.

Я закурюю і мляво соваю ногою по даху, втираючи перламутрову калюжку в його старечу руберойдову шкуру. В голові паморочиться. Бичкую сигарету об вулик.

Тепер можна йти купатися, не почуваючись оскаженілим сексоголіком. Злізаю з даху. Голова, наче велика повітряна кулька на ниточці, пливе за мною. Знімаю вологі шорти, вхопившись рукою за драбину. Голова плаває, як ембріон у слоїку з формаліном. Натягую плавки. В голові — дупа. Дупа Електри, розітнена чорною смужкою стрінґів. Щось мені плавки затісні. Під сходами купою навалено яблука, з вуликів на горищі отупілими після граду бомбардувальниками вилітають бджоли, дід мене кличе з кухні — дістав уже. Закурюю і неспішно висуваюся на берег, типу я так просто скупнутись вийшов.

— Привіт, Електро!

— Привіт-ми-вже-з-тобою-віталися, — мимрить Електра, не відриваючись від книжки.

— Чого ти пляшку на сонці кинула?

— Пофіг.

— Що це ти п’єш?

— Абсент.

— Гарячий?!

— Будеш?

Я мовби знехотя підсідаю до Електри на спальник, відгвинчую алюмінієву кришечку і прикладаюся до пляшки.

— Фффууу, мікстура!

— Не подобається — не пий, — одноманітно відказує Електра.

— Можна у тебе тут речі кинути? — запитую я, струснувши у повітрі свій рушник (який нафіг мені не потрібен, бо я ніколи після річки не витираюся) й проторохкотівши пачкою з сигаретами якийсь речитатив футбольних фанів.

— Угу.

— Що ти читаєш?

— «Книгу трупів».

— Цікаво?

— Ні.

ЕЛЕКТРА: Я знала, що він не просто спостерігає за мною — він чатує. Шшшшшууууммммм, шшшуууууммм — морським звуком підходили до мене річкові хвилі від моторки «Стріла», підносили над головою лискучими голими руками й уклінно клали до ніг несповиту грейпфрутову Повню — ніби прямо з берега підібрали.

Я захотіла його одразу, як побачила. Він був занедбаний, мрячний, тьмяний. Може, навіть ворожий. Чоловік його мені подарував. І тепер Він дивиться мені в спину, коли кудись іду. Він мені не належить так, як той, хто віддався з тельбухами і знанням про прийдешнє патрання. Інколи мені ввижається, ніби він сидить в осерді сутінків, зібгавши ноги у лотосі, хоча ніяких ніг у нього немає. Інколи мені здається, що чую його вібрації, і ніби вони звучать як густа дримба настільки низького тону, що цю частоту можна лише відчути поза слухом — так, як контрабас.

Глиняні конячки. Звук ізсередини глини. То вібрують усі його старовинні пощерблені горнята. Всі його внутрішні органи — це акустична система з купи надщерблених горнят. Старовинних, совкових — усяких. Орган з порцеляни, фаянсу, шкла, кераміки, мушель, деревини, кокосової шкаралупи, видлубаних гарбузів. Я не уявляю — для кого їх тут у ньому стільки, цих горнят. Для цілого натовпу гостей? Весільних чи жалобних? Уродинних чи великодніх?

Я підходжу до нього і боюся пострілу. Я сама тут живу. З кішкою. Чоловік з’явився, коли я Його захотіла. Його — це будинок. Або Її — халупу. Чоловік роз’явився, коли я отримала що хочу. Чоловік — це сутінки літа, він з’являється, коли я щось хочу. Не будь-що, звісно, а щось важливе, необхідне. Поворот гончарного круга. Я не впевнена, чи кожного разу це один і той самий чоловік. Я впевнена, що я — глиняне горня. Глухе горня. Ззовні — форма. З кожним поворотом круга форма або удосконалюється до неможливого спрощення, або змінюється аж до амфори чи кубика. Але всередині — глина. Немає порожнечі, аби чимось заповнити, — форма, заповнена глиною. Як скульптура. Глина — це моя порожнеча, я — глина. Головне — не дати собі застигнути. Можливо, саме про це нагадують усі горнята мого будинку. Принаймні, я нав’язала їм цю місію.

У хащі довкола мого будинку наважуються заходити лише їжаки. Їжаки жеруть моїх велетенських нетлів. Я нетлям не співчуваю, мені їх не шкода. От якби нетлі жерли моїх їжаків, я би сильно засмутилася. Я би намагалася завадити нетлям, я захищала би їжаків. Не знаю, може, розпалювала би не одну велику ватру, а кілька малих. Такі пастки. Будинок іронічно і зневажливо порипує, ніби крекче старий уїдливий дід. Я його розумію: і нетлі, і їжаки — не мої, вони — нічиї, самі свої. Мої лише симпатії і антипатії, і то ще питання, хто кому належить: я своїм емоціям і стереотипам чи вони мені. Чи ми взагалі випадково перетинаємося, як пси з реп’яхами…

РІКАРДО: Я йду купатися, сподіваючись, що вода освіжить мене і в голові проясніє хоч трохи, бодай настільки, аби все-таки вигадати тему для розмови й таки втягнути у цю розмову Електру.

Я розганяюся, з розбігу через сальто снарядом влітаю у річку — шубовсть — гууууууу — каламутний зеленкувато-брунатний простір. На дні бридкими клаптями, мертвотно-драглистими, ніби скулений слиз, ворушаться поліетиленові пакети. Молюски каліграфічно викарбовують у глеї руни своїх пересувань, серед водоростей чигають раки. В голові дійсно розвиднюється — можливо, від абсенту, а не від прохолодної води. Я виринаю і щосили періщу батерфляєм світ за очі, повертаюся — ледь не від іншого берега річки — кролем, знову пірнаю і виринаю на мілині. Електра лежить долічерева, ногами до мене, розкинувши ці свої охайні оленячі золотаві ніжки так, що я знову, але вже просто перед собою і трохи знизу, бачу ту чорну смужку поміж усіма її абрикосовими половинками.