На якусь мить мені видається можливою і навіть цілком природною ідея підповзти до Електри заду і зануритися лицем — писком, губами, язиком, підборіддям — у це абрикосове шаленство, відхилити на бік чорну смужку і вилизати все, що я там знайду, може, навіть ввести палець у вилизані вологі нірки у глиб Електри, обціловуючи сіднички, розкриваючи їх руками і лицем, ну а що? Я вмію робити жінці добре, принаймні, ще ніхто не скаржився. І я можу так бавити дівчинку нескінченно довго — просто мені самому це подобається, дуже подобається. Від лише фантазій, скерованих моїм невідривним поглядом на цей чортів стрінґовий трикутник, Електра вже мала би скінчити, принаймні щось відчути! І дійсно. Електра ліниво перевертається на бік, підібгавши ноги (демонструючи мені свою задницю під ще звабливішим кутом, ракурс-убивця), закурює і сідає. Ковтає гарячого абсенту і дивиться на мене. Мружиться, наче кішка, до якої лагідно говориш і не знаєш, розуміє вона тебе чи ні, приємно їй чи ні, й чи вона взагалі тебе чує. Спробуй вгадати, що в кицьки на думці!

Спираючись на лікті, я кладу підборіддя на зчеплені в замок п’ястуки й усміхаюся Електрі. Електра знову відсьорбує з пляшки свій кретинський абсент, ядуче шкляне желе стопленої сонцем синьо-зеленої водорості, й усміхається мені у відповідь кутиками вуст. У неї маленький ротик, бліді губи — неформат, одним словом. Спека тамує подих, дерева голографічно скліють і застигають. «Я тебе хочу, Електро». Вимовити це, просто сказати, прошепотіти — чого простішого? Але ж ні — мій голос більше мені не належить. Я виринув з річки, а він лишився на дні — серед плямистого поліетилену.

Електра підводиться, бере пляшку і сигарету і йде до мене (гаразд, не до мене, а до води) — я відверто — погляд знизу нагору — втупився у чорний лайкровий трикутничок, який рухається між Електриними стегнами в такт її крокам. Електра опускається у теплу воду на мілині поряд зі мною, простягує ноги, спирається на лікті, відкинувшись назад, мов на спинку шезлонґа, тоді перевертається на живіт і копіює мою позу. Мовчки дає мені пляшку. Я роблю ковток. Вона робить ковток. Так по черзі ми і ковтаємо з пляшки мерзотну гарячу рідину — у цілковитій мовчанці, наче два роботи. Ледь вловні хвилі мляво переповзають через наші тіла.

ЕЛЕКТРА: Колись мені наснився маленький клаповухий чоловік у червоному — з’явився і сказав: «Не квапся на пляж, а то скоро народишся рибою і житимеш у воді. Вода — це теж одне з твоїх постійних помешкань, тож не поспішай…» Сьогодні я згадала ці слова, і вони вже не йдуть з мене, як причеплива мелодія. Мені хочеться думати над сенсом цієї фрази, але я не знаю, як це зробити, у мене немає ключів до міркування, так мені здається. Сьогодні моє помешкання — не «мій будинок», а «моя халупа». Вона майже надійно закамуфльована з боку ріки старою греблею — це покинутий водогін. З бетону. Субстанції, котра ідеально придатна для маскування. Коли бачиш бетонні конструкції, розумієш, що нічого живого, окрім комах і ящірок, тут бути не може — тільки мертвотне запустіння. Довкруж збереглися старі поіржавілі знаки і таблички — попередження про те, що на територію стратегічного державного об’єкта вхід суворо заборонено. За порушення — штраф. Усі шпари можливого доступу захаращено давнім індустріальним брудом, серед якого найприємніша річ (у сенсі безапеляційної надійності) — іржавий гамуз сплутаного колючого дроту. Над усім цим щастям гудуть високовольтні лінії електропередач. Серед горнят моєї халупи — парочка велетенських керамічних ізоляторів, із цих самих ліній. Правда, вони більше схожі не на горнята, а на кошмарні коричневі вази суворої епохи Потворного в імперській легкій промисловості. Уздовж води на пружній смузі вологого піску молоді ворони видзьобують равликів з мушель. Проста, як вправа з сольфеджіо для першого класу, мелодія, записана цілими і половинками на нотному стані — ці ворони, залиті сонячним сиропом на прибережному піску, покресленому тяжами і жмутами підсохлої твані.

Я багато чого ховаю в шухлядку млинка для кави. Він схожий на старожитну швацьку машинку з ручним приводом, а його шухлядка — на прикордонний контрольно-пропускний пункт, де все зникає. Все кудись зникає. Може, це не шухлядка кавового млинка, а пащека якогось духа і я його годую? Сьогодні я даю йому річкової м’яти, котра пахне мулом і тванню.

Сьогодні я вкотре не наважуюся обрати собі горнятко для користування, аби з нього пити. Жодне з горнят не є моїм. Спочатку я думала, що мене спиняє розмаїття вибору. Тоді я стала заповнювати горнята всім, що потребувало власного місця зберігання:

перснями,

намистами,

браслетами,

сережками,

дримбами,

монетками,

амулетами,

ланцюжками,

усе це бралося нізвідки, прямо з простору,

камінцями,

мушлями,

яшмово кольоровими сухими квасолинами,

мертвими комахами,

старими блешнями і гачками на рибу,

горіхами,

висхлими клешнями невеличких раків,

насінням чорнобривців та айстр, гарбузів і кавунів, мальви і календули,

поламаними манікюрними ножицями,

гребінцями,

сухими травами на чай та відвари,

гречкою і рисом,

кавовими зернами,

випадковими дрібними знахідками, серед яких були:

старі ключі,

годинникові коліщата,

значки з емблемами організацій суворої доби тоталітаристського Маразму,

розпаровані пластмасові кліпси,

дерев’яні (з іржавими пружинками) і пластмасові прищепки для прання,

залізні прищепки-крокодильчики для фіранок,

бозна-чим,

наприклад: водою — річковою, дощовою, болотяною, денною, нічною, липневою, червневою…

все одно купа горнят по найнесподіваніших закамарках моєї халупи лишалася порожньою. І це вганяло мене у такий азарт, що я всерйоз подумувала про річковий пісок, зрізані нігті й жмутки волосся як про наповнювачі.

І сьогодні раптом щось, мов порожній хітиновий панцир, хруснуло в мені: «Слухай, та візьми собі будь-яке! Та хоч з усіх по черзі пий! Це ж твоя халупа і твої горнята! Навіщо ти псуєш акустику, заповнюючи порожнини? Ти не чуєш хіба, як тепер глухо Повня ходить — мовби у вовняних шкарпетках? А раніше бриніла, як липнева гроза».