Га?

— Я не смів би.

— Ні я.

— То не зводіть очей і на оцю татарку, коли вам життя миле, бо сотник Маковський не звик жартувати.

На це Криницький відповів:

— А що ж є ціле життя, як не жарт? Коли не жартуєш, не живеш. Я не боюся жартувати.

І рукою вдарив по тяжкій рапірі.

Пошивайло знову засміявся.

— Ти, пане Криницький, сховай оці жарти. Коли перейдеш лінію, будеш могти жартувати, бо між ляхами там так жартують, але не в нас. Не дай, Боже, якби про це полковник знав!

Обидва бурсаки неспокійно повели поглядом довкруги.

— А якби знав?

— Був такий один, що до цієї самої татарки очима завертав та на лядський лад усякі мадригали плести й гнути починав.

— І що?

— Казав його полковник роздягти й босого, в одній тільки сорочці, по снігу батогами гнати аж за замкову браму. Від того часу в нас уже спокій.

Кульчицький поклав руку на плече Криницького.

— Тому, Петре, ти. й забудь про такі жарти, яко же не личить і не пристоїть шляхтичеві Криницькому, босому, в одній сорочці, під батогами по снігу бігати, тим паче, же фамілія то на Лемківщині добра і на гонор вразлива... О! Нові люди прийшли. Хто вони?

— Той високий, чорний, то Ярема Петрановський, що, хоча молодий, але з відваги знаний.

— А другий? Той старший, пузатий?

— Це старий запорожець, що дванадцять років перебував у бусурменській неволі, але не збусурменився. Він і інших невольників увільнив, судно на морі захопив і цілий та здоровий, із зброєю в руках, на Січ повернувся, за що його у великій пошані тримали.

— Як він зветься?

— Гнат Недоля, ямпільський сотник.

— Він також із дружиною?

— Еге ж. Одружився недавно в Ямполі і, як бачите, очей із неї не зводить. Тамошня міщанка.

— Нічого собі.

— Трохи за огрядна — зауважив Криницький, тайком шукаючи поглядом за татаркою, що саме разом із своїм мужем вела розмову з Нечаєм і Христиною.

Тим часом велика кімната заповнялася щораз більше. Прийшов Зеленський, прийшло з ним багато старшин із м'ястківської сотні, прийшов вільшанський сотник Кравченко із старшинами та їх дружинами. Зароїлося від молоденьких джурів, що звивалися між присутніми, розносячи мед та бакалії. Декуди сивий дим підносився вгору. Розмови ставали голосніші, сміхи щиріші, джурам треба було бігати щораз швидше, щоб то і кубки не були порожні, і збанки повні.

Нечай і Христя ходили від гуртка до гуртка, з кожним говорили, аж дійшли так до місця, де стояли бурсаки.

— Як мед, панове? — спитав Нечай. — Добрий?

— Мед добрий — відповів Кульчицький.

— Мій родич теж любувався в медах — підхопив Криницький — тож і я на тому розуміюся. Не може бути ліпший.

— То ж пийте, панове. Це все ще з льохів пана брацлавського старости, сина пана польового гетьмана. Маємо теж меди з льохів пана Замойського і пана краківського.

— І не забудьте про бакалії та не гордуйте ними

— докинула Христя.

— Я, полковнице...

— Тихо, тихо! — перебив йому Кульчицький.

— Чому тихо? Чи це тільки тобі вільно всілякі нісенітниці плести?

— Тихо, Петре, кажу. Глянь! Бандурист! Співає.

Криницький умовк і поглянув. На стільці біля коминка сидів старий дід, держав у руках бандуру і його пальці бігали по струнах. Чекав, видно, коли присутні втихнуть. Як гамір у великій кімнаті затих, струни загомоніли голосніше і бандурист почав повним, глибоким голосом:

Кульчицький, що чув уже оцю думу не раз, бо її бандуристи по всій Україні розносили, швидко зняв очі з бандуриста і став перебігати поглядом по присутніх. Велика частина з тих, що були в світлиці, чула цю думу вперше, тому й прислухалася пильно до неї, бо похід на Волощину був усе ще найновішою важливішою подією. Нечай і Христя також, видко, чули цю думу раніш, бо тепер, після того, як відійшли від бурсаків, давали пильніше око на гостей і на джурів, ніж на бандуриста. Коли цей покінчив співати, пішов по кімнаті шум та знову знялися голоси, знову заметушилися джури і знову золотий мед став полискувати в чарках до світла воскових свічок.