— Славний дід! — хтось похвалив.

— Не було там козаків із киями. Всі були добре збройні та на конях.

— Не кажи так, бо скрізь знайдеться такий, що проп’є зброю і нічого більше, крім кола, не має.

— В мене в сотні... — почав пузатий Недоля.

Але Кульчицький так і не дізнався, що сталося в ямпільській сотні, бо новий гамір і сміх пішли по світлиці і тільки тоді він зрозумів, у чому справа, коли бандурист ізнову вдарив у струни. Товариство на хвилину втихло. Тоді з-під пальців бандуриста вихопився такий гопак, що всім і очі загоріли, і ноги задрижали.

В мить кілька пар стало до гопака. Молоді козаки й козачки, достойні отаманихи та сотничихи і навіть, як Кульчицький побачив, Нечай із Христею пустилися в танець.

На цей вид захотілося Кульчицькому і собі затанцювати. Обернувся, щоб сказати Петрові, що він іде танцювати, але Петра вже не було коло нього. Похитав Кульчицький головою, глянув ще раз по світлиці та враз побачив при жовтявому світлі свічок Петра, що витанцьовував гопака незгірше від найліпших танцівників Брацлавщини Але коли побачив при ньому татарку, що саме блискала очима на Петра, вся охота до танцю відійшла від нього і він, опершись об одвірок, схрестив руки на грудях і чекав, що то далі буде.

Тим часом нічого не сталося ні йому, ні Петрові. Гопак перейшов. Гості почали розходитися. Бандурист відпочивав, попиваючи мед та балакаючи із старшинами. Петро, немов відроджений і заворожений, прийшов до нього і, за своїм звичаєм, почав переступати з ноги на ногу.

Коли Кульчицький повів поглядом по світлиці, помітив, як Христя сміялася, розповідаючи щось Нечаєві. Татарка, яка стояла при своїм Маковськім, шукала крадькома очима за Криницьким, а Недоля говорив щось сердито до своєї огрядної жінки.

Кульчицький звернувся до товариша:

— І ти не втерпів таки?

— Як же можна було втерпіти, Грицю?

— А як тобі Маковський вуха обітне, втерпиш?

— Не обітне! — відповів Криницький, кладучи руку на рапіру.

— Або полковник звелить босого по снігу гнати, як тамтого.

— За нею побіг би я босий по снігу, Грицю.

— Ба! За нею!.. Але полковник не до неї тебе гнати звелить! Зрозумій це!

— Чого ти хочеш, Грицю? Чого ти до мене причепився? Га? Сам ти за полковницею очима гониш, літаєш. Може: ні?

— Чи ти здурів, Петре? Мовчи, коли тобі життя миле!.. Так, я дивлюся за нею, але й за полковником. Прекрасні люди! Петре, бачив ти коли таких? І дивися, ні дрібки гордости в них нема. З усіма такі самі. З простим козаком так само балакають, як із старшинами, для всіх привітні і видко, що...

Кульчицький перервав, наче надумувався.

— І видко, що що?

— Що щастя в серцях носять, Петре, — додав якось урочисто. — Не бачиш цього?

Петро підвів голову та глянув на Нечая й Христину, що, сміючись, говорили з гістьми. Хотів щось сказати і вже відкрив уста. Але заки встиг сказати, на залі наче щось сталося. Немов якась тінь перелетіла, як це буває тоді, коли хмара сонце заступить. Криницький розглянувся та побачив, що у відкритих дверях стояв козак, увесь снігом притрушений, із куснями льоду на обвислих вусах та бровах. Срібний панцер блиснув із-під чорної кереї, коли козак сягнув по шапку, щоб зняти її. Коли зняв і стріпнув із неї сніг, на залі втишилося так, ніби всі нараз заніміли.

Нечай підійшов до нового приходня. Цей швидко почав говорити. Петро побачив, як хмари насунулися на чоло Нечая.

— Панове товариство! Це Іван Соколенко, значковий товариш краснянської сотні. Новини від сотника Шпаченка! Польські війська під паном Калиновським рушили з-під Кам’янця Подільського, зайнявши Бар і Ялтушків. Деякі частини стоять у Матвійкові. Матвійківська Слобода спалена, людність упень вирубана.

Заля мовчала, хоча Нечай перестав говорити. Кіптіли жовті свічки. В куті десь джура пустив на долівку глиняний збанок і кожний почув, як він розбився на дрібні кусні.

Цей звук немов розбудив присутніх. Почулися голоси з усіх боків, потріскування шаблями, грізні вигуки.

— Хочуть війни!

— То будуть її мати!

— Здусимо їх там під Баром, що дихнути не зможуть!

— Не даймо ляхам знущатися над хрищеним народом!

— На погибіль ляхам!

Кульчицький нахилився до Петра:

— Це вже війна! Це вона кігті висуває, за кров’ю шукає. І смерть, і голод, і біль, і пошесть підуть ізнову від села до села, від міста до міста, від краю до краю свою данину збирати. Це вже війна, Петре. Гряде нова туча.

Лавка була тверда. Мішок із сіном зісунувся, і твердо було, і бік болів. Кульчицький збудився та розплющив очі. Крізь малу шибку впадало до кімнати бліде світло світанку. На грубі, під широким окопом, горів слабкий вогонь. Господиня раз-у-раз підсилювала його, підсуваючи свіжу солому під глечик, що стояв на залізному триніжку. Господаря в кімнаті вже не було.

На широкому ліжку, де ночували господарі, рачкувала мала дитина, що ще не вміла ходити.

Кульчицький примкнув очі, випростався, але лежати було вже невигідно, тому знову відкрив очі і знову поглянув на кімнату.