Наступного дня Нечай із чотирма козаками виїхав знову в дорогу. Об’їжджаючи боком, минув Кодак, Корсунь, Черкаси, де збирались коронні війська, Богуслав, що кипів від збройної шляхти, і степами, мало відомими дорогами та бездоріжжями спішив у Київ.

— Правду сказав гетьман — думав Нечай, вертаючись із манастиря: Косів — не Могила. I Тризна, архимандрит Києво-Печерського манастиря, колишньої твердині благочестя, такий самий. Шкода труду й заходу! Тільки сила може приневолити їх піти назустріч Запоріжжю. Косів як шляхтич держиться Варшави, як князь церкви споглядає на Москву. А народ? А ми?

Темні, низькі, довженні коридори Печерського манастиря, де мав зустріч з обома найвищими достойниками церкви, мовчали таємничо, криючи щось невідоме. Пригнітали понурою, таємною, німою вагою. Гомін його кроків губився й поринав десь у темних закутинах старезних мурів, серед яких протискалися холодні хвилі густих сумерків.

Нечай приспішив крок.

Відчув гостре бажання зустріти когось близького, кому міг би відкрити з довір’ям свою душу, хто зрозумів би його, з ким міг би порадитись.

Увійшов у коридор без вікон і йшов майже навмання. Не бачив нічого. Затримався перед якоюсь стіною і повернувся праворуч, де здалека перед ним блимало бліде світло з вікна. Пустився туди, але не встиг пройти й десять кроків, коли відкрилися перед ним бічні двері й темна, висока постать загородила дорогу.

Мимохіть під гнітючим враженням непевних сумерків сягнув козак по шаблю, завагався хвилину й хотів минути незнайомого.

— Не пізнаєш мене, пане Нечаю?

Нечай із несподіванки та здивування подався взад.

— Хто це? Хто мене тут знає?

— Той, хто на провесні твого життя твою душу формував, учив любити Бога й Отчизну.

— Невже це?... — Нечай приступив ближче.

— Так. Це я, Ґізель.

— Отець ректор! — радісно кликнув Нечай.

— Так. Це я. Я чекав на тебе — притишеним голосом говорив Ґізель. Поступи до мене ось тут.

Нечай похилився до рук свого колишнього вчителя. Зайшли до тісної келії. Ґізель, не затримуючись, відчинив другі двері і вони знайшлись у просторій кімнаті, посеред якої стояв дубовий стіл на грубих, різьблених ногах і при ньому високі, темні, також із дубового дерева, різьблені крісла. Стеля в кімнаті у виді склепіння уявляла небо, засіяне зорями, На стіні висів великий, золотом вибиваний, дубовий хрест. В углі стояла різьблена з дерева статуя Христа.

Тут Ґізель зупинився і довшу хвилину мовчки глядів на Нечая.

— Такий самий, як був колись. Не змінився. Тільки вус більший і в плечах ширший. Але очі ті самі — говорив уголос, ніби до себе. — Вірні очі! Та сама точність, пильність; та сама сміливість і палкість.

Правда?

Нечай дивився на ректора, не відповідаючи. Ґізель, наче читав із пам`яті:

— Цей самий Нечай, якого так легко було запалити до доброго діла, який завжди в запалі немов горів ясним і рівним світлом. Цей самий Нечай, що зовсім іще молодим хлопцем кинув бурсу в тому дні, коли дійшло до погрому на Масловім ставі, і пішов на рятунок загроженій Січі. Інші покидали тоді Січ і втікали з неї, як щурі з корабля, що потопає. Цей самий Нечай і тепер терпить душею, о не всі так думають, як він.

— Отче ректоре!..

— Так, так. Знаю. Є одна Вітчизна, як один Бог. Я так і сподівався, тому чекав на тебе. Владика — добрий чоловік, тільки в нього інша думка. Скажи панові Хмельницькому, що ми всіх сил докладемо, щоб допомогти йому.

Нечай слухав із радістю слів свого давнього вчителя, який, залишивши далеку Туринґію, опинився в серці України, в Києві. Для України віддав він усі свої сили й усе своє життя. Нечай любив його, як любили його й усі спудеї, що їх він виховував. Не раз у юних днях заводив із ними довгі диспути, в часі яких формувалась незамітно його душа, устійнювався й закріплювався світогляд.

— Що ж казав тобі владика?

Нечай тільки махнув рукою.

— Не хочеш сказати?

— Чому ні, отче ректоре. Вам скажу. Погрожував, що виклине нас.

Аскетичне, худощаве обличчя Іннокентія Ґізеля приблідло, горішня губа задрижала.

— Аж так?

— Потім сказав, щоб ми скорились, гетьмана видали, старшину видали. Таке!

— А з чим розійшлись ви?

— З нічим. При моєму відході сказав, що буде молитись за нас.

— То й так дуже багато, пане Нечаю. Дуже багато. Стривай! Сьогодні увечорі я буду в архимандрита Тризни. Буде там отець ігумен видубицького манастиря Старушич, ігумен михайлівського манастиря Лобзанський, ігумен киринівського манастиря Бережецький, київський протопоп і разом із ними багато знатніших членів капітули: Тустановський, Поготович і ще дехто. Я подбаю з ними обережно поговорити.

Перервав йому Нечай.

— Отче ректоре...

— Що синку?

— А чи я там не міг би піти? Я роз’яснив би все, може, переконав би.

— Ні, сину. Ні, шкода. Роз’ятрив би тільки. І тут у нас — не всі певні. Так, так, що робити! Воно так завжди і всюди... Не треба. Ти мені доручи справу і вір мені.

— Вірю, отче ректоре. Зі мною вся Січ вірить.

— То ж нехай тебе, синку, Господь Бог провадить. Коли в таких руках, як твої, буде лежати доля козацтва, я певний, що Бог поблагословить ваші труди й зусилля і змилосердиться над бідним народом.