Тоді десь уже з недалеких кущів почали падати в судорожно збиту купу гарматні кулі, зачеркуючи високий лук по небу. Разом із тим із-за гущавини лісу, з-поміж кущів, із-поза виворотів та заглиблень, з усіх усюдів вискакували загони запорізької піхоти, повстанці, реєстровці і за ними татари та з криком кидалися на табір, у вир бою. На невеличкому просторі, у страшенній тісноті величезна людська маса заклуботалась, утворила одне велике тіло, що колихалося конвульсійно, корчилось і знову розкорчувалося, стягалось і мліло в розпачливих змаганнях із смертю.

При великих зусиллях полковник Денгоф і каштелян Одживольський скрикнули людей, та, зібравши багатотисячну юрбу спішеного люду, рушили, щоб перебитися почерез балку. Дивна то була збиранина: слуг, челяді, пишних колись гусарів із пообдираними тепер крилами, панцерних, кунтушевої шляхти, червоних драгунів без ладу і складу, без команди, з різноманітною зброєю, або без зброї. З божевіллям в очах кинулась ця юрба знову лявіною на окопи. Густий дощ олова вдарив в отсю живу гущу, повиривав у ній борозни, але не спинив.

Лявіна посунулася далі до окопів і стала їх заливати. Закипіла рукопашна боротьба. Поляки дерлися по вогкій глинці на окіп, зсувалися, дерлися знову, падали, гинули, а по їх трупах пхалися нові й нові ряди. Вкінці ця тисячоголова товпа зачепила за окіп, прилипла до нього, ніби велетенський поліп, і стала перевалюватись наверх, на окопи. Їхня перевага була дуже велика. На десятку оборонців ішли сотки, рішені на все, одні п’яні боєм, інші безтямні й непритомні зі страху, небачні ні на що.

Нечай знайшовся серед найгарячішого бою. Відбиваючись від наступу поляків, кликнув до Красносельського:

— На коня! По Байбузу! Пхни посланця й до Кривоноса. Скоро!

Тим часом вдиралося щораз більше поляків. Оборона ставала щораз тяжча, щораз запекліша. Поляки хотіли прорватися на вузькому просторі, тому звернули всю свою силу на зачеплену вже частину окопів. Лави козацьких оборонців почали рідшати.

Кривоніс прислав половину своїх людей, але по короткій боротьбі натиск наступаючих розкинув їх, як вітер розкидає солому.

Впав славний гармаш Нездійминога, не знати, чи вбитий, чи ранений, упав ранений Кривенко, спливаючи кров’ю, той самий, що ще так недавно розніс відділ Коморовського, звалився коло самого Нечая Маковський, якому один мушкетер із полку Денгофа протяв рапірою ціле обличчя, та багато, багато інших. Тільки невелика жменька з Нечаєм у проводі трималася ще, обороняючись завзято. Мушкетер, що повалив Маковського, звалився й сам на нього, розрубаний Нечаєвою шаблею. Одживольському, який разом із Денгофом кермував цілим наступом та який кинувся на Нечая, випала шабля з руки, протятої до кости і він, умліваючи, повалився до ніг Нечая.

Але сотні нових і нових шабель блискали перед Нечаєм і він, затиснувши зуби, боронився, відскакував, заставлявся і рубав, вирубував нові щілини в цій живій стіні, що валилася на нього. Але сили вичерпувались, оборонці падали, а Байбуза не приходив. Нечай зрозумів, що приходить смерть.

— Гурра! — крикнули поляки, побачивши, що спротив слабне.

— Слава! Слава! Славааа! — затрясли знечев’я оклики повітрям. Сотні, що були з Байбузою в залозі, зміцнені ще людьми з інших місць окопів, які наспіли в останній хвилині, зударилися з напасниками. Поляки стали злітати з високого окопу коміть головами вниз. Не помогли розпачливі зусилля, не поміг крик Денгофа. Хвиля знесла їх, як мітла змітає сміття з долівки. Хто не згинув на окопі, полетів униз і за хвилину окіп був у руках козаків.

— Слава! Слава!

А Нечай, укритий потом і кров’ю, важко віддихаючи, підніс скривавлену по саме держално шаблю і кликнув:

— А тепер на них!

І пішли, як буря.

Хмельницький на коні стояв на пригірку, з якого видно було цілу балку. Бій пригасав. Тільки тут і там боронилися ще незначні купи розбитих польських частин. Лунали ще поодинокі вистріли й передсмертні крики повалених. Ціла долина вкрилася людьми, людськими й кінськими тілами, потрощеними й повивертаними возами, гарматами, поламаною зброєю і всім добром, що його військові табори тягнуть за собою. По долині метушились і вганялись козаки й татари, виловлювали прихованих у кущах ворогів, здирали добич із живих та вбитих, уставляли полонених у колони й відводили попри гетьманський почет до коша.

Гурт старшин оточив гетьмана. Був тут і Тугай-бей із мурзами. Але гетьман наче не помічував нікого. Білий кінь під ним дер неспокійними копитами землю, рвав нетерпляче вудилами, а гетьман глядів непорушно на те грізне бойовище, де виростала його майбутня доля, його невмируща слава. І в тому часі, коли очі Тугай-бея блищали радістю на вид такої прецінної добичі й такого пребагатого ясиру, він навіть, здавалося, не глянув на це. Перед його очима відкривалося бойовище, покрите здобутими спорудами, зброєю, що мала його покорити; перед його очима лежав сам грізний ворог у крові, в болоті, в грязюці. Біля його ніг лежала ціла Річпосполита Польська, хоч він сам собі ще цього не усвідомлював.

Частини, які переводили до коша полонених і переносили добич, переходячи попри нього, підносили радісні, переможні оклики. Довгі ряди полонених, одні в подертих одягах, із понищеною зброєю, інші роздягнені майже до нага, або прислонені дрантивим, скривавленим лахміттям, пересувались тисячами біля гетьманської свити. Вкриті кров’ю та соромом, ступали вони по дорозі назустріч своїй новій, невідомій долі.

Нараз оклики залунали голосніше. Крик подужчав і гетьман глянув туди, звідки він виходив. Побачив, як козаки вели під гору карету, запряжену в шестірню прегарних білих арабів. Від відділу, що проводжав карету, відірвався їздець і поскакав у напрямку до гетьмана так скоро, що вильоти його кунтуша неслися за ним, ніби крила.