Старий воєвода, проклинаючи і Потоцького, і Хмельницького, пустив усі доступні йому політичні пружини в рух. Найперше зв’язався з Москвою через путивельського воєводу, з яким і раніше держав зв'язок. Вимагав додержання умови, на основі якої московські війська мали обов’язок прийти з поміччю Польщі на випадок війни з татарами. Погрожував і представляв, що народній протипанський і протишляхетський рух, який зродився в Україні, знайде свій відгук і на землях його царського величества, що і договір і простий політичний інтерес вимагають від царя допомоги цей рух згасити в самому його зародку. Незалежно від цього, з доручення коронного канцлера Оссолінського, зв’язався з Хмельницьким через гощанського ігумена, Петронія Ласка. Останній заушник і виказник архимандрита Тризни й митрополита Косова, хитрий та неперебірливий у засобах, піднявся послувати до козацького гетьмана. Тим часом із Житомира і Новгорода, як також від Чуднова й Полонного стали перепливати через спокійну досі Гощу валки втікачів.

Теплі дощі змивали куряву з дороги.

Двір пана воєводи зароївся від шляхти. Приїздили, давали відпочинок коням і людям і, не затримуючись довше, як було треба, спішили вирушати далі й далі: на Рівне, на Луцьк, на Львів, у тихі, повстанням незайняті країни.

Врешті й воєвода наказав лагодитися в дорогу. Збирав усе майно, але все ще не рухався з місця, очікуючи успіхів від своєї політичної акції. Одного дня заїхав із великою громадою шляхти до Гощі пан каштелян київський Березовський.

— Ваша милість думає опонувати ворогам у Гощі? — було його перше питання, як тільки запровадили його до воєводи.

Кисіль здвигнув нервово раменами.

— Думає ваша милість, що Хмельницький піде аж сюди?

— Під Житомиром уже нам гультяйство не давало дороги. Треба було аж шаблями шлях прочищувати.

Кисіль заходив по кімнаті.

— Під Житомиром? А в Новгороді?

— Там були ще люди князя Заславського, тож там іще спокійно. Тільки вони вже вибираються, тож і там ребелія піднесе голову.

— Боже, Боже! От нещастя. Тямиш, ваша мосць, що я ще в Києві praedicavi? Стягнув Потоцький бурю на Річпосполиту і прийдеться останній свій кут покидати. І тут proditores [3] на кожному місці! Як тільки цей кут покину, не буде вже куди їхати, ні де вертатись!

Дружина пана Березовського піднесла коронкову хустинку до очей.

— Ми вже своє покинули! — захлипала, аж усе її повне тіло затряслося.

Березовський у задумі вдаряв випещеними пальцями по лискучому столі, інші гості сиділи тихо, прибиті горем. Кисіль своїм звичаєм ходив по кімнаті й говорив, звертаючись до Березовського.

— Ігумен тутешнього манастиря, отець Ласко, поїхав від мене до Хмельницького. Він добрий шляхтич грецької віри. Але що він привезе?

— А що ваша милість написав до Хмельницького?

— Щоб не ображав маєстату Божого і Речіпоспотої. Що сталося тепер, те вже сталося. Це допуст Божий. Але тепер, щоб поперше: відправили татар, подруге: вернулися на звичайні місця і потретє: щоб вислали до Варшави своїх послів.

— І вони, ваша милість думає, послухають?

Кисіль аж задержався, в ході.

— Як же ні? Чого ж вони хочуть? Я їм написав, що на мою поміч можуть рахувати. Вони знають, що я щось значу в цій нашій Речіпосполитій, що я перший домашньої війни не бажаю і хочу довести до миру.

— Такого, як на Масловім Ставі?

Кисілеві кров ударила в обличчя.

— Маслів Став! Маслів Став! Що там тяжкі кондиції козаки дістали, то трудно. Але що їхню старшину проти умови катові передали, це діло Потоцького!

— Але чи повірять удруге? В тому й справа! Старшину приобіцяли їм тоді вільно пустити, а закатували немилосердно, їхні вольності обкроїли і їх самих пригнули до землі. Ні, не думаю, щоб вони ще схотіли вірити в обітниці.

Кисіль знову заходив по кімнаті.

— Ні, вони таки схочуть згоди. Пам’ятаєш, ваша милість, що говорив Нечай, коли приїздив до мене?

Березовський живо підніс голову.

— Ага! Саме я мав у цій справі говорити з вашою милістю. Знає ваша милість, чого тоді той Нечай приїздив?

Воєвода Кисіль затримався перед Березовським і глянув допитливо на нього.

— Отож той Нечай приїздив тоді на те, щоб вашій милості і нам усім піском очі засипати.

— Як то ваша милість розуміє? Чого ж, чого ж він тоді приїздив?

— Щоб приспати нашу увагу, щоб притупити нашу чуйність; щоб Потоцький думав, що Хмельницький справді такий слабий, за якого подавався. Але це ще не все про Нечая! Чи знає ваша милість, хто то спричинився найбільше до корсунського нещастя?

— Хто?

— Нечай!

— Нечай? — спитав збентежений Кисіль.

— Він і ніхто інший довів до того, що князь Ярема не злучився з гетьманами. Два дні перед корсунською справою мав уже князь Ярема злучитися з паном краківським. Такій потенції не міг би був Хмельницький опертися. Що тоді зробив той пан Нечай, який саме вирвався з рук пана краківського завдяки зраді драгунів? Вислав до князя воєводи цих самих драгунів, не одного, двох, цілу купу з доброю шляхтою, яка тепер пристала до бунту, з вісткою, що ось то обидва гетьмани вже розбиті, військо в розсипці та нема чого вже переходити через Дніпро.