— Чула? — сказав Гриць до дружини.— Кореспондент каже, що був у тебе вже.

— В нашому цеху були? — спокійно спитала вона.

Я почав молоти щось про редакцію, про те, що «Київ люди прикрашають», про київський процент, потім навертав на ліси, на хатинку посеред лісів, на бабусю і її онуку, а потім змальовував епізод з танкістом, майже бойовий епізод... Марія нічого не могла збагнути... Може, вона й пам'ятала того невдалого танкіста, що вилетів з танка й врізався в землю, але коли ж те було? Та й не могла вона якось зв'язати того безпомічного хлопця з довготелесим кореспондентом-самозванцем, що заявився в її квартиру і меле про що завгодно, а потім ще й починає— при чоловікові! — мало не домовлятися про побачення на завтра, тільки й того, що зв'язує побачення з комбінатом чи то для маскування, чи й справді маючи намір зустрітися з нею на роботі.

Зате Грицеві я сподобався.

— Та ти заходь просто до нас додому ще й завтра, коли треба,— замахав він руками.— Сьогодні ми не готовилися, не знали ж нічого. А завтра хлопці зберуться, щось сообразимо. Апарата теж не забудь. Марію там на робочому місці можеш зняти, а може, й тут щось клацнеш. Знімки в тебе здорово виходять. Я тепер тебе згадав. Ти ж у «Комсомолці» друкуєшся. Лауреат? Точно? Прізвища я твого, ясно, не запам'ятав, бо прізвищ багато на світі, нащо ними голову забивати, але знімки — здорово! І правильно тобі лауреата дали. Воно, може, за знімки лауреата давати й жирнувато, але тобі — правильно! Ото тільки те, що ти підписуєш під своїми знімками,— зайве. Ніхто не читає. Чудики читають, а нормальні — ніколи! Зате знімки в тебе клас! Одне слово, давай завтра заходь!

Гриць торохтів і розмахував руками, а я дивився на Марію, і вона дивилася на мене своїми єдино сірими очима, і видно було по її очах, що здогадується вона, хто я і чого прибрів до їхньої оселі, здогадується і докоряє безмовно й гірко. Де був? Чому так довго барився? Адже час летить нестримно. Дні, місяці, роки. Хіба можна втрачати бодай мить?

Що я міг їй відповісти? Безмовно, але відповісти. Що змагався з вічністю? Але це треба пояснювати докладніше. А для пояснень потрібен час. Всі ж ми сподіваємося знайти час, якого не стачає сьогодні, бодай завтра.

— До завтрього,— сказав я,— до завтрього!

Людство намагається здолати свою недосвідченість ось уже протягом кількох тисяч років, але, як мені відомо, ще не здолало. То чи слід дивуватися з моєї наївності, коли я через цілковитий брак досвіду в справах кохання сподівався все вирішити за один день?

Не поміг мені день, не поміг і цілий тиждень, Шляхтич повернувся додому сам, Гриша Фрусін теж поїхав догризати граніти науки, а я закружляв у мертвому колі захопленості Сірими очима, хоч ішлося вже тут не про мою захопленість, а про рятування ближнього свого. Знову ж таки відомо, що людину легко врятувати від бурі та грому і навіть од лихої долі, а від людини — не завжди легко.

Я розумів, що не можу гаяти часу, тому відразу, як тільки зустрівся з Марією віч-на-віч, виклав їй усе: і про танковий вимарш у далеких лісах, і про свій невдалий політ з башти танка, і про бабусину хатину, і про Сірі очі, тобто Маріїні очі, мрією про які жив ось скільки років.

Марія нічого не відповіла мені, тільки зітхнула.

Ти щаслива?— спитав я.

Вона знову мовчки зітхнула.

— Я розумію: в тебе чоловік, діти... А в мене сама тільки мрія... Мрія-Марія... Звучить заманливо, але... Я вівся, мов останній бевзь... Вважав, що повинен ствердитися на землі... А ствердитися для такого хлопця, як я, чим можна? Ось.— І я показав їй свої руки. Навряд чи відрізнялися вони чимось од рук її Гриця. Вона мовби вгадала мою думку й задумливо промовила:

— У тебе руки спокійні, а він — розмахує... Без кінця махає руками... Збожеволіти можна.

— Маріє! — вигукнув я, ловлячи в її словах якусь надію для себе.— Маріє, що я можу для тебе зробити?

Вона знову мовчки зітхнула, і я теж зітхнув, хоч, здається, ще ніколи не займався таким видом спорту.

— Вже час забирати дітей з ясел,— сказала вона.

— Я допоможу тобі.

— Не треба.

— Він тобі помагає?

— Ні, він ніколи...

Так, суду ясно. Її чоловік вміє тільки розмахувати руками, але пальцем не кивне, щоб допомогти в чомусь дружині.

— Я обіцяв йому, що прийду до вас сьогодні. Може, не треба?

— Мабуть, краще не треба.

— А ти скажеш, що мене відкликала редакція?

— Що-небудь скажу.

Це вже була маленька змова, сепаратний пакт, він уже був скріплений спільною таємницею, лишалося тільки ратифікувати його, для чого потрібна була принаймні ще одна зустріч на вищому рівні.

— Я зможу тебе побачити ще й завтра, Маріє?

— Ну, коли наполягаєш...

Так ми зустрічалися ще день, і два, і три... І тут я нарешті довідався, про що можуть говорити закохані. Тобто говорив здебільшого я, Марія мовчала або ж відбувалася коротким: «Ти нічого ще не розумієш, Митю». Могла б зайвий раз і не нагадувати про мою недосвідченість.

— Ну, так,— згоджувався без заперечень я,— багатьох речей справді я ще не знаю і не розумію, але... Мені здається, навіть малі діти виразно бачать, коли людина щаслива, а коли ні.

Змова наша щодень набирала сили, вже й Марія, відпросившись з роботи, прилучилася до мене в моєму байдикуванні, ми вдвох тинялися по Києву, вибираючи наймальовничіші закутки цього міста, створеного самою природою для закоханих і замріяних, між нами не було нічого, навіть поцілунку не було, але чим далі, тим ясніше обом ставало, що з'єднані ми давньою мрією, початок якої в далекій лісовій хатині, мрія жила в нас, і хоч ми й відступилися від неї, тепер готові пожертвувати всім, аби тільки повернути її знову. Бо що людина без мрії?