Видати, все воно так би й сталося, ми забрали б Маріїних хлопців, лишили розмаханого Гриця в його двох кімнатах з лискучим тазком на балконній стіні (герб родинних невдач, чи що?) і поїхали б до північних оленів, щоб розпочати життя нове й справжнє, життя, яке судилося тільки нам укупі, все було б безперечно саме так, нас ніщо б не зупинило, бо як сказав поет у тій самій моїй книжці з шостого класу: незвідані далі, дорогу безкраю здолала смілива радянська людина.

Та лихо в тім, що все це я вигадав, сидячи в вагоні разом з Шляхтичем і Фрусіним, вигадав не тільки Марію, двох її хлопчиків, розмаханого чоловіка, тазок на балконі, а навіть лавровий вінок. Хантайки я не вигадував, там справді збудована гідростанція, Хантайка справжня, Сірі очі теж справжні, але я не шукав їх, бо не знав, де шукати, та й загубив відповідний для того час, бо ж минуло вже он скільки років, а в часі я все-таки орієнтуюся непогано. А може, не почав я шукати своєї мрії через те, що й досі соромно було мені за те, що не втримався в танку й полетів смішно й ганебно з башти і лежав перед незнайомою дівчиною безпорадний, розбитий, нікчемний? І може, саме тоді виник у моїй голові вислів, яким я дратував увесь час Євгена ще тоді, як він помирав за Алею: «Ліпше знайомитися з незнайомою дівчиною, бо знайома вас уже знає і знайомитися не захоче».

Що ж до лаврового вінка, то я не зовсім і вигадав його, а просто попередив трохи події. Бо вдома, на заводі, справді був влаштований вечір на честь лауреатів, нас посадовили на чільному місці, сам директор заводу відсунувся вбік, поступаючись нам місцем, за що відразу ж одержав добрячу порцію гнівливого шепоту від своєї дружини, яка нагадувала йому, що він тут директор, а він у свою чергу відповідав так, як умів відповідати тільки наш директор: «Треба ж мати державний підхід». Згодом у самий розпал вечора з'явився наш суворий і милий, наш дорогий Чемерис, а за ним дві гарненькі працівниці відділу технічного контролю несли великий, справді лавровий вінок.

— Ну, молоді,— сказав нам Чемерис, і мені страшенно сподобалося, що він називає молодим тепер не тільки мене, а й Шляхтича, свого несподіваного зятя,— ну, молоді, підставляйте шиї...

Тут директорова дружина знову не стрималася і голосно зашепотіла до чоловіка, що він же тут директор, все це він організував, то чому ж не дають вінка йому, коли так, на що директор відповів їй узвичаєним: «Треба ж мати державний підхід».

Потім у заводському Палаці культури, вже й не скажу, що на Нашу честь, але саме того вечора, товариш Книш продемонстрував досягнення художньої самодіяльності. Він не пішов протоптаною стежкою, не став показувати виставу, не хвалився заводським симфонічним оркестром, не випустив на сцену співаків і співачок, бо хіба цим тепер кого-небудь здивуєш? Ні, товариш Книш показав ні більше, ні менше як справжній балет, та ще й балет такий, про який, здається, ніхто в нас і не чув: «Отелло»! Ну, «Лебедине озеро», «Бахчисарайський фонтан», ще про оту сліпу дівчину з французьким ім'ям — це відомо кожному, але «Отелло» і Шекспір у балеті? Навіть такий дуже приблизний «знавець» Шекспіра, як я, тільки плечима знизав, а що ж казати про людей, які вивчили англійського драматурга до ниточки?

Але товариш Книш знав своє діло, він дерзав, він бив на заслпрацкульта (тобто заслуженого працівника культури), і в цьому благородному устремлінні не зупинявся ні перед чим.

Чорного, мужнього, чесного й довірливого Отелло танцював диспетчер нашого транспортного цеху, здоровенний парубій, під яким, здавалося, вгинається сцена, Яго витанцьовував наш майстер Доживемо-до-Понеділка, і це було так несподівано, що хтось із задніх рядів навіть крикнув' йому: «Проміняв кіно на Дездемону!» — і зал вибухнув реготом, бо багато хто знав про кінопристрасть нашого майстра; Дездемони ж, здається, не знав ніхто, тут від товариша Книша можна було сподіватися всього, він міг потихеньку вмовити яку-небудь столичну балерину виступити під виглядом учасниці самодіяльності, це вже траплялося не раз і не двічі, товариш Книш не попав у фейлетон лише завдяки тому, що в газетах на таку тему фейлетонів не пишуть, обмежуючись виловлюванням незаконних футболістів і легкоатлетів-професіоналів у заводських любительських командах. Хоч як там воно було, не будемо заглиблюватися в закулісні справи, а відзначимо лиш те, що Дездемона танцювала, здається, пречудово, а ще: сама теж, здається, була дівчина з біса гарна, струнка, витка, оката, де воно й народилося таке? Взагалі обличчя в неї було мовби створене для того, щоб його розглядали зі сцени: виразні очі, губи, ніс — усе прокреслено тонко і точно, мовби показова модель дівчачого личка, яка одержала державний знак якості. Коли ж додати до цього гармонійність, якою сповнена була вся постать нашої заводської Дездемони, ніжність і летючість її танцю і всього поводження на сцені, то нічого дивного, що до кінця спектаклю весь зал закохався в неї безтямно, і коли намазаний сажею диспетчер кинувся карати свою запідозрену в зрадливості дружину, то йому закричали: «Легше, дурню, а то й справді задушиш!»

Диспетчер виявився чоловіком обережним і делікатним, він потримав Дездемону за довгу і ніжну шию лиш про людське око і вчасно відпустив, за що одержав відповідну дозу аплодисментів. Аплодисменти, як водиться, перейшли в овацію, в кінці спектаклю кілька разів виконавців викликали на сцену, Дездемона, коли не дерлася навшпиньки, виявилася маленькою, тендітною дівчинкою, і в мене навіть з'явилася підозра, що я міг бачити її в нашому місті; вийшов один раз на сцену й товариш Книш, але тримався скромно збоку, бо гаразд відав, що за нескромність на заслпрацкульта не рекомендують ніколи, а скромність прикрашає навіть без звань і нагород.

Він таки був порядний хлопець, наш товариш Книш, бо не кинувся потім ні до директора, ні до секретаря парткому Василенка, щоб вислухати відповідні компліменти, ні, він серед усіх виокремив такого самого скромного хлопця, як і сам, Дмитра Череду, підійшов до нього, тобто до мене, і тихо сказав:

— Давай зайдемо до мене в кабінет.

— Коли можна зайти, то чому б і не зайти,— згодився я, тим більше, що на той вечір уже вичерпалися всі мої обов'язки і я вступив у сферу вільного часу, яким міг розпоряджатися як завгодно.

Кабінет товариша Книша нічим не виказував зв'язків його господаря з мистецтвом. Величезна кімната з голими стінами, невеличкий письмовий стіл, досить пошарпаний, кілька стільців, теж не вельми молодих, а під стіною новісінька німецька шафа «хельга», та сама «хельга», за якою ганяються всі наші господині дому.

Ні афіші на стіні, ні портрета, ні пейзажу, сама тільки «хельга»! І це в кабінеті директора Палацу культури, майбутнього заслпрацкульта!

— Нащо ти її тут поставив? — здивувався я, показуючи на «хельгу».

— Трудно діставати, а мені дістали, то я вже не відмовлявся,— сказав товариш Книш, підходячи до «хельги» і добуваючи звідти пляшку і дві чарочки.— Коньяк п'єш?

— Коли вгощають, то можу.

— Ну от, вгощаю.

— Сьогодні б тебе мали вгощати за успіхи.

— Ну, ми працюємо не за винагороди. Любов до мистецтва — це, Митю, вище за все. Коли хочеш, наша заводська самодіяльність по танцях уже вийшла на рівень світових стандартів.

— Недавно на цей рівень вийшло пальто нашої швейної фабрики імені Володарського, хоча через тиждень виявилося, що воно водночас вийшло з моди.