Дві бабусі переді мною жваво обговорювали ціни. «А картопля тут дорога!» — зауважила одна з них. Не скажу, що ця інформація додала мені гарного настрою, та не нести ж назад ту кляту картоплю. Негарно. Але це був лише початок. Настрій зіпсувався зовсім, коли касирка назвала суму. Не може такого бути! Я уважно розглядала чек, намагаючись зрозуміти, де мене ошукали. Та ні — усе правильно. Ну що ж, морський відпочинок доведеться скоротити до семи днів. Та що вдієш — не можу я залишити сім'ю без картоплі, їсти також щось потрібно.

Спакувавши покупки у дві поліетиленові сумки, відчула втому. Пригадала, що вранці не поснідала й зайшла у кав'ярню, розташовану прямо тут, у супермаркеті. Замовила каву й морозиво. Два тістечка. Одну карамельку. Розгорнула журнал. Погортала. Прочитала жіночу історію. (Вона його любила, а він побрався з її кращою подругою; тоді вона отруїлась цианідом і ледве не померла через депресію; але взяла себе в руки, знайшла сили розпочати нове життя, стала відомою співачкою, народила близнюків і виїхала до Франції: а він спився, бо подруга виявилась агентом ФБР). Розчулилась. Замовила сто грамів кагору і ще порцію морозива з подвійним шоколадом. Погортала. «Сигнал SOS, — волала одна з рубрик DUREPи, — якщо на твоїх п'яточках з'явилися веснянки — протри їх свіжим соком авокадо». Авокадо! Ось як називався той фрукт, схожий на грушку. Погортала. Надибала італійські колготи з таким самим візерунком, що розглядала півгодини тому. Ну майже таким. На Клаві Шифер сиділи шикарно. Мені б також пасували, проте я ходитиму в польському дранті. Чому наші жінки завжди відмовляють собі в найнеобхіднішому? Гаруємо, як коні, а кровно зароблені КОПІЙКИ витрачаємо на дурнувату бульбу. Прикро! Замовила подвійну порцію кагору, пригостила морозивом офіціантку. Розплакалась. Ретельно оглянула свої п'яти. Веснянок не виявила. Однак, де гарантія, що вони не з являться завтра? Натомість щезне з продажу авокадо. Доки його везтимуть з Африки — по коліна вкриюся веснянками. Залишила мішечки під наглядом бармена, побігла назад, схопила передостанній фрукт! Заодно — італійські колготи з візерунком і велюровий капелюшок. На зло Клавдії Шифер. Повертаючись назад, забігла в павільйончик «Сувеніри», придбала срібну брошку і глиняний глечик. І бюст Бетховена. Та провалилося б воно, те море!

Розрахувалася за каву. Попленталась до виходу. Важкі сумки обривали руки. Особливо та, у котрій лежала картопля. Такий тягар! Викликала таксі. Поїхала додому.

Зайшла на кухню і заходилась сортувати покупки: авокадо, депілятор; картопля; Бетховен…

— Просто неподобство, — відірвав мене від справи чоловік, витягуючи з кишені якийсь папірець. — Сьогодні прийшов рахунок за телефон. Повідомляють, ніби ми заборгували за попередній місяць.

— Справді?

— Але цього не може бути! Я чудово пам'ятаю, що ти оплатила попередній рахунок.

— Можливо й так… Я вже забула.

— А я ні. Це було того дня, коли ти пішла на пошту, а повернулась з палками до лиж. Я ще дивувався: навіщо тобі влітку лижі, тобто палки, адже лиж ми не маємо. А ти щось розповідала про розташування планет у зоні Вогню, про якийсь енергетичний вакуум… я так і не второпав. Треба буде завтра вранці з'ясувати питання із телефоном.

— Я сама з'ясую, дай мені той рахунок.

— Тримай, якщо хочеш. А це що? — чоловік, узявши до рук новенький босоніжок, уважно роздивлявся перламутровий ремінець і тонюсінькі підбори-шпильки. — Ніяк не збагну логіку жіночої моди. Особисто я волів би мати на вересень щось тепліше, на шнурівках…

— Та певне! А ще краще — калоші! — обурилась я, забрала у нього з рук взуття і пішла до кімнати.

— Я йду за цигарками, нам нічого не треба купити? — долинуло з кухні.

— Начебто ні… Ой! Пакети для сміття! Зайди у господарський магазинчик навпроти.

Наодинці розібрала решту покупок. Я не мала наміру демонструвати чоловікові всі куплені речі. Як йому пояснити, навіщо мені знадобились у вересні купальник і крем від засмаги? Я ж говорила: чоловіки нічого не тямлять у наших справах. До того ж, я була трохи не в гуморі тому, що забула в кав'ярні журнал. Добре, хоч гороскоп встигла прочитати.

Від природи я ляклива і нерішуча. Мені вкрай потрібне сильне чоловіче плече. І не чиє-будь, а Його кам'яне плече.

Він оцінив мою прихильність, але сказав, що йому сумно. Сумно, бо талант приречений на злидні й самотність.

Я запевнила, що злидні мене не лякають, а самотність спробую трохи скрасити.

Він відповів, що я трохи схожа на його колишню дружину, тільки у тої було розкішне біле волосся.

Я пискнула, що на роль дружини не претендую, а маю за щастя спробуватися на Музу.

Він мовчки глянув на мене і випив залпом рештки коньяку. Усі 400 грамів.

Я заплатила за три розбиті фужери, два люстерка, сорок тарелів, вісім носів і одну зламану щелепу, дала «на чай» офіціантові, хабара міліціонеру і по голові охоронцеві, закинула бездиханне тіло у таксі і повезла додому. До свого дому, оскільки колишня дружина Таланта прибрала до рук не лише двох дітей, а й спільну нерухому власність.

Він творив.

Я читала студентам лекції із французької граматики, насвистувала «Only you», чистила картоплю і, затамувавши подих, мила Його пензлі. Заодно перефарбувалась на блондинку і зробила хімічну завивку.

Він творив. І трохи непокоївся, що одного разу Його покине натхнення. Бо натхнення потребує належних умов праці.

Я продала бабусині коштовності, розтрощила стіну між залою та їдальнею й обладнала майстерню.

Він творив. І панічно боявся, що одного разу від перевтоми у Нього впаде гемоглобін. Це дуже небезпечно. Коли в Художника падає гемоглобін, опускається все, навіть руки.