Київські контури. Вибрані вірші
вернуться

Могильний Аттила
Шрифт:

5. Вірш замість епілога

Доки падає сніг, сумні дракони на будинках пам’ятатимуть нас, бо це тільки Річард заскочив до Києва, щоб побудувати замок і піти, а ми лишаємось тут назавжди.

Ясний-ясний світанок

Чи любив я тебе, чи ні — я не знаю, це все — як дитячі сни, знов накочують сірі дні, мов журливі хвилі Десни. Я прийшов лиш таким, як є, все, що мало збутися, — збулося. Не картай мене за все зле, бо ми тільки спориш на цих вулицях. Ave sol! Ave sol! І нехай цих мелодій ясних напівсонно гойда павутина — і тоді над руїнами міста тихо долине: — Слава сонцю! Початок нового життя.

БІТЛЗ

Цикл

1. «Я хочу тобі розповісти…»

Я хочу тобі розповісти, як ми любили одне одного, королево моїх шістнадцяти. Ми бачили одне одного на алеях нашого саду, і була школа, і були заводи після зміни, і були неповнолітні королеви, готові любити весь світ, і тому наш квартал лежав залитий сонцем і в жилах його билась гаряча кров. І ми любили одне одного в сусідньому саду, де, лежачи у високій траві навколо стадіону, слухали, як засинає королівський квартал, і бачили, як гаснуть вдалині вогники будов. І коли нам уже починало здаватися, що ми майже нетутешні, ми закохувалися, і тоді великим було наше бажання переробити світ, і тоді великим було наше місто, і великою була наша любов.

2. «Повір, Бітлз…»

Повір, Бітлз — це наша юність духмяна, як відчинене вікно в порожній кімнаті масового мистецтва і стерильно очищеної класичної музики, але чуєш — квартал живе, живуть люди, коти, дерева, живе над кварталом велике сонце, живуть пісні, і тому ти роздягаєшся — джинси і светер летять у куток, і без одягу ти стаєш така жіночна, що я починаю любити твої плавні несміливі рухи і стриману радість передчуття, що затуманила твої очі. Тому, повір, Бітлз — це наша юність, але про нашу любов ми напишемо самі.

3. «…я бачу хлопців з нашого кварталу…»

…я бачу хлопців з нашого кварталу і думаю, що ми зачешемо ліверпульців — наші гітари грають нашу музику, а губи вимовляють наші слова і, можливо, це ще не дуже красиво, але це пісні про нас — як ми любимо, і як вчимося застосовувати у бійках ламаючі удари, і як поволі доростаємо до слів Боротьбаі Батьківщина, і як звучать серця наших коханих, перекриваючи музику ліверпульців, і я думаю, що в наших кварталах існує своя музика і ми намацаємо її.

4. «Коли я хочу написати про тебе…»

Коли я хочу написати про тебе, мені бракує слів. Я згадую наше дитинство, де між спалахами сонця — люди, зайняті своїми справами, розквітлі дерева і вантажівки, що накручували на свої колеса не тільки руду куряву передмістя, а всі легенди дороги, прямої і голої, що губилася десь за обрієм. Якщо колись ми покладемо наше життя на музику, це буде музика куряви, цегли й мазуту, де найбільшою поезією були ми.

ПЕРЕБІЖНІ СПОГАДИ

1. «Україна починалася з Відрадного…»

Україна починалася з Відрадного, оточеного пустирями, де в корпусах розбитих машин виростали ожини й легенди, де вранці світляки чорними стрілами вилітали з голубників, де курились дахи від спеки і ходили дахами тіні, граючи на гітарах і губних гармоніках. З Відрадного, куди закинуло нас з різних кінців світу — Іспанії, Солом’янки і Куренівки, Дуклі і Мишоловки, Ростова і Чоколівки, і звідки виривав нас крик поїздів на Чаті Волинській.

2. «Десь давно…»

Десь давно в стукоті коліс і в зеленій піні м’якої мови на вокзалах, чи в покручених алеях Другого саду, чи посеред мосту на Труханів дівчину цю зустрічав, бо пам’ятаю штивний дотик її рук і несподівану відвертість губ і очей. Змінилось ім’я, змінилось обличчя, але все ж білий пісок робить її золотавою і губи її вимовляють слова з Книги життя.

3. «Я не знаю…»

Я не знаю, що тримає мене тут — важкі будинки, що вночі, наче танкери, випливають з безмежного неба, світло ліхтарів, заплетене золотими стьожками в гілля дерев, чи ті, що з різкими обличчями, наче ящірки, снують під полуденним сонцем, чемно гудуть про справи і коротко беруть на Одесу зайшлий люд, аби не було неув’язочки під пекучим сонцем Відрадного.