Київські контури. Вибрані вірші
вернуться

Могильний Аттила
Шрифт:

1. Кав'ярня на вулиці Паризької комуни

Квітень, повітря — дзвінке, як скрип кочетів, і вітер знімає куряву над асфальтом, ніби вода піниться під зеленими веслами. (Ця кав’ярня схожа на альтанку в сосновому лісі, яскраво освітлену сонцем.) Сісти на підвіконня, поставити поруч чашку з кавою і згадувати прозорі вулички Подолу, де трамваї плавно вистукують на коліях, виїжджаючи з ранкового сонця, наче розповідають, як повільно перезаряджали карабіни сірі від утоми хлопці, яким велика ідея Франції наказала: «Вперед, діти!»

2. Кав'ярня біля скверика з гарматами

Кава по-турецьки з довгих тонких чашок — як гарячий образ червоних кленів вздовж вулиці. Холодний шурхіт дощу за дверима і сонна жага півдня в кав’ярні, де тільки кельнерка з голубими очима половецької княжни.

3. Кав'ярня на розі Саксаганського

Засунути руки в кишені шкірянки і поглядати на відвідувачів, вирізьблених у півтемряві з кольорів листя і каменю. На столику під мармур — світле коло від лампи і осінь терпка, як самотня залізнична станція в горах.

4. Дорогою

Руки чашкою кави зігріти і, вдихаючи запах її гіркуватий, зрозуміти: скоро весна. У занесеному снігом містечку — наче вервечка вовчих слідів — чорна колія для електрички. Що занесло тебе в ці краї? Мов молодий звір, струсиш втому і вийдеш у ніч з іскристим снігом, з далекими голосами мисливців і хрускотом свіжої крові на зубах.

ФАНТАЗІЇ

1. «Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко…»

Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко, і, може, сумуєш, і сльози такі легкі, і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає, так, ніби спалахують в космосі кораблі. І хто нам розкаже, що космос на дотик — як осінь у наших дворах і білі акації, вітер і дощ за вікном. Що космос — це ніби на вулиці тиха хода, і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво. Правічна задума тінявих варязьких мечів — в глибинах очей і синьому обрисі корабля. Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків так невідворотно, як пущена зпевна стріла. О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних, що носиш у серці легенди холодних північних морів, ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії, що в ніч штормову над голландцем затріпотів. Камінні мости моховіють в залишених парках, і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, — ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті — притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.

2. «Панно моя, не плач!»

Панно моя, не плач! Це дуже важкий політ, і зараз нам світить єдиний харач — зоряний пил з чобіт. Ми погасили вогні й летимо назад, тільки перший стрілець бачить дитячі сни. Так тихо, як у соборі, і зорі горять, і сниться йому, що горять чужі кораблі. Колись в провінційних містечках вірган приніс йому дар картярів і поетів — стрільчасті склепіння й стрілецький талант, чи просто відвагу прожити і вмерти. Ці ночі, закутані в золото слів, лягають все глибше, бо врешті й не скажеш, що носимо в грудях, на серці, усі — дзвінкові, вінові, мар’яжні. Та ми сюди вийшли: о голос орди — останній чи перший — що всіх піднімає. Долоні твої пливуть, як човни, до мене, до нас, до Дунаю.

3. Танго в космосі

З Дідьє Маруані

Темна вервечка вершників, що похмуро скачуть крізь гори. Капелюхи барвисті і карабіни через плече, і пісок, мов хвороба, скрипить на чорних затворах, і лягли шкіряні патронташі, наче долі, навхрест. А під вечір над морем іде втомлено ця кавалькада, б’ють навскид карабіни в чорну тінь корабля, темний погляд прицілу вже когось переважив через поручні в воду… Силуети верхівців і негостинна земля. Це небачено важко — повернутись, як Данте, без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах, і принести лиш спогад, як гойдало це танго коханців перламутровим блиском на зірках, де шумів екіпаж. І години мовчання, коли ніч — як бліда Навзікая, і падіння між зорі, так само, як падає сніг. Ореол ліхтарів кружеляє, лише кружеляє. Образ моря і квітів, наче тінь, на обличчя ліг. Пристібнути паски і нехай даленіє і тоне цей розгойданий світ світлих звуків і лагідних німф. Капелюхи — на очі, луна затихає в горах, шарудіння дощу, запах вересу, дальній дзвін.

МІСТО

1. «День, коли вікна відчинимо…»

День, коли вікна відчинимо і побачимо сонце, що золотавим порохом заливає будинки. Все, що позаду, промайнуло, як один вечір, кольоровий, п’янкий,— спалахи світла і музика темними тінями лягали на очі, заплющені в коханні, але бачиш — минула ніч, минула розгубленість, і ми прокинулися — місто світилося, омите ранковим дощем. Горді обличчя друзів, тих найближчих і втрачених з часом, нині — наче з золота вирізьблені різкими лініями цього літа палкого. Так раптово торкнулося нас щемливе відчуття рідного по крові, по духу, по силі. Бачиш, мовчимо перед цим днем, коли наші руки зустрілись і ми відчули себе єдністю.

2. «З кохання виходимо…»

З кохання виходимо в місцях нашого дитинства — запах суниць і все, що розчинилося в дзвінкому переливі кольорів. 69-й маршрут довозить нас до цих вулиць, переплетених із небом та сонцем, і ми ще не знаємо, що дуже скоро, озирнувшись назад, побачимо світ, наповнений димом і музикою. Пізніше ми скажемо: рік, коли багато людей пішло з міста і ми залишилися між собою. Місто, охоплене вогнем. Місто, охоплене пристрастю. Місто, яке прокидається. Хіба його можна написати так само, як хіба можна написати сонце або тих далеких, напівзабутих друзів з прозорих суничних галявин нашого кохання.