Шрифт:
Отож все було, як звичайно. Тільки Міка не могла позбутись того дивного тягаря, що гнітив їй рамена. Здригнулась, немов хотіла і той тягар струсити з себе, і посміхнулася сама до себе: фантазія! Що ж може їй пошкодити та панна з вілли «Аврора»? Старий ставиться до неї занадто добре. До того вона сама справді дбає про те, щоб не занедбуватись у праці. Щоправда… те, що вона, як би це сказати, так на три кроки з гістьми, спочатку старого сердило. Здавалось йому, що це відштовхне від бару всіх молодих офіцерів і туристів. Потім переконався, що отой метод «на три кроки» (ці три кроки не треба брати так дослівно) має свій чар для молодих людей. Тоді Попеску змінив своє ставлення до неї, став наче опікуном Міки і бодай два рази на тиждень при вечірнім відборі каси наказував їй:
— Ти (всім своїм працівникам говорив «ти»), панно, бережися мені тут… Насамперед усмішечка, потім ручка, а потім… від мене в такім випадку не сподівайся якої-небудь помочі…
Міці тоді хотілось погладити Попеску по його сивій бороді, трошечки поторгати нею і сказати:
«Як ти, старенький, добре запам'ятав собі те, що я тобі в голову втовкла…»
Звичайно, ніколи не натякала йому, що пам'ятає, як то зразу обурювала його та обставина, що Міка така собі панна недоторканна.
Те важке не хотіло зсунутися з рамен і тоді, коли до бару ввійшов інженер Константі й відразу, заки що замовив, нахилився над касою і почав дражнити Міку, як щодня:
— Я ж кажу вам, що то амулет з правдивої мандрагори… Чому не хочете оглянути цю цяцьку?
«Мандрагора… [1] мандрагора… — думає Міка. — Чи це те саме, що корінь альравне?»
Видаючи решту якійсь дамі з дівчинкою-підлітком, Міка питається із сміхом інженера:
— Чому ж ви ту мандрагору не носите при собі? Чому маю я оглянути її тільки у вашім помешканні?
1
Південна трав'яниста рослина.
Константі намагається своїми чорними лискучими пальцями (ніби справді з коріння мандрагори) вщипнути Міку за лице:
— Міка… [2] Міка… Яка з вас «міка»? Ви чи не здоганяєте зростом мене, моя «міка»?
— Ох, інженере, — сміється тільки Міка, і не в голові їй з'ясувати, що Міка — це якимись невідомими законами здрібніле, скорочене її ім'я «Марія».
В той момент рідко вживаними бічними дверима входить панна з вілли «Аврора» в товаристві місцевого військового старшини. Міка бачить, як вони навмисне ніби не дивляться в її сторону, хоч інстинктом людини, якій загрожує небезпека, відчуває, що вони ввійшли сюди на її біду, на її клопіт…
2
Мала (рум.).
Її здогад підтверджує і та обставина, що вони нічого не замовляють. Не сідають навіть при столику. Покликують тільки Мігая, щоб той повідомив Попеску, що вони хочуть говорити з ним.
Попеску виходить з-за буфету. В нього заклопотаний, а водночас запобігливо послужливий вираз лиця:
— Чим можу панству служити? Чим?
Звичайно, він мусив передбачити, що вони хочуть говорити з ним без свідків. За якийсь час, як вуж, мимохідь прослизає попри касу Івоніка:
— Май на увазі, — шепче Міці, — тамті балакають про тебе… Я зачув слово «шпигун»… Як маєш що на сумлінні, то вже тебе нема тут!
Міка блідне. Ах, так воно!
Але… але касирка не може собі дозволити ніяких виявів особистих переживань. Насправді! Гарно воно виглядало б, якби так увесь персонал, скільки їх тут є, кожне зокрема захотіло виявити свої радощі чи турботи. Була б це, як каже старий, цікава вистава менажерії з цирку Попеску.
Тому й Міка, хоч пальці синіють від внутрішнього неспокою, робить щоразу «миле лице», коли доводиться їй згорнути гроші з віконечка й видати решту.
Міка не бачить (хоч увесь час слідкує за цим!), щоб тамті двоє, офіцер і панна з вілли «Аврора», виходили.
Запримітивши сиву голову Попеску, знає напевно, що тамті двоє вийшли через двері приватного мешкання.
Чому?
Хто може це знати?.. Попеску, покрутившись коло буфету (тому «французові» Мігаєві треба безнастанно дивитись між пальці), стає собі напроти оркестру, і його очі раз у раз звертаються до віконечка Мікиної каси.
Його вираз лиця (боже, як Міка навчилась тут читати різні лиця!) не злісний, але до краю здивований і засмучений. Міка відвертає очі, щоб не потрапляти на цей докірливий, повний збентеження погляд. Чого він від неї хоче? Нема сумніву, що тут є якийсь зв'язок з візитом тамтих двох.
Але тепер не час на балачки. Власне, тепер, надвечір, коли гості повертаються з-над берега моря… Тепер треба мати не тільки голову на в'язах, але й вуха на своїм місці, бо гості-чужинці думають і калькулюють злотими, франками, шілінгами, тільки не леями…
— Вісімдесят вісім леїв? Скільки це буде на злоті? Сто леїв — п'ять злотих, отже…
І так все треба думати за них.
Об одинадцятій Міка передає касу.
Чотири леї надміру. Таке часом трапляється, хоч Попеску раз у раз кривиться на це. Тепер ніби не бачить надміру.